— Бен Маймоне, — шепотів рабин і відчув на чолі холодну приладь поту, — що може вчинити людина людині? Такий же це закон Мішни — око за око?..
Чорним шерегом люди заклякли, покорчені, обв’ялені шкваром, застигли в тварючій німоті болю. Він вивертав нутро, розколював груди, рвав серце, розчімхував мозок. Западались у смерть, як у найлюбіший визвіл, адже ж деякі обличчя, роздерті мукою, нараз ясніли безкрайою ніжною знемогою. І тихли.
— Креснув би ти, чоловіче, вогню хоч до люльки… — почув рабин над собою глузливий голос.
Натана Ганновера раптом замлоїло, зассало під серцем, він похитнувся. Цей чоловік ще жив. Рабин боявся глянути вище, він бачив тільки його полотняні шаровари з потоками чорної крові. Чоловік вгрузав у палю спрокволу. Можливо, що перша нелюдська мука вже минула, він перетривав її, тепер його проймала м’яка, може, й солодка, знемога, згодом, коли роздиратиметься його нутро, коли кричатиме натура проти цього неймовірного насильства над собою, розпанаханий, не зборе другої, найстрашнішої, хвилі. Чоловік сміявся. Але рабин навіть не вагався, чи має слухати його, чи йти геть. Він біг. Він охопив голову руками й причитував:
— Шма Ізраель… — хлипав, як дитина.
Срібний камінь на мить захмарився кострубатою, розпелеханою тінню реба Ганновера. Заулки злякано гомоніли громотом його патинків. Він біг.
Бераха станув у вікні з пістолями в двох руках і ножем у зубах. Ввесь мокрий як хлющ, стрепенувся й заложив пістолі й ніж за пояс. Осьде він був спокійний.
— Учителю, — сказав він, — ви спите?..
Рабин сидів, закляк при столі, упав головою в книги.
Білий його волос закрив сторінки Талмуду. Але він не спав. Він підвів голову й прислонив свічник долонею: з вікна віяло.
— Не пізнаєте, ребі? — Бераха стрибнув з вікна; у фосах вода глибока й смердюча, мабуть, від трупів…
Може, рабин і пізнав його, але мовчав. Його тонкі губи безугавно шепотіли — шма Ізраель, шма Ізраель… Сам він тремтів. Про Бераху говорили в заулках, плювались, невже правда, що пішов у козаки, вихрестився? Присягались, що бачили його з мурів, як був на коні між молойцями.
— Я з того боку, ребі, з козацького табору, — Бераха сів на ослін, і вода дзюркотом стікала з нього, мокра чуприна блищала, наче почорнішала, — я переплив фосу, виліз на мур, двох вартових шелеснув, взяв собі їхні пістолі й прибився до вас, ребі…
Рабин хитав головою, тихо посміхався й тер свої синьо-білі руки. Може, він і не второпував як слід, про що Бераха говорить. Може, він ще й не бачив його.
— А тепер, ребі, дайте мені ключа від хвіртки, що там, у мурі, за синагогою. Я тую хвіртку запам’ятав ще тоді, коли носив з вами книги з горища, так, ребі?..
Реб Ганновер спрокволу притомнів. Погляд його яснішав. Він поправив ярмулку на голові й дивився на Бераху своїми вузькими очима, зеленкуватими, як глиб Гориня. Він збагнув, що цей ґерґіт про Бераху в заулках — правда. Все, що не говориться в світі, — правда.
— Ти хочеш впустити козаків у місто?..
Бераха кивнув головою. Докладніше: він може через хвіртку впустити не більше як декілька людей, що відчинять бернардинську браму, а тоді піде в штурм піхота, яка чекає в шанцях, щоб на перший постріл перекинути через фосу фашину й проломити ґляціс при брамі. Але там, як кажуть язики, всього півкватерни голендрів.
Бераха навіть накреслив план на столі, так як у полуднє, в ліску накреслював Кошці.
— Ти хочеш видати нас всіх на заріз?
— Ні, наших не будуть різати.
— Хто заручить?
— Я, бо мені реґіментар дав слово.
Рабин засміявся.