За річкою, за туманами, важучими, густими, мерко рисувався козацький бік. І там мерехтіло, свічіло море примерклих вогнів, але тихе, мов заворожене. Ця лиховісна тиша могла бентежити. Не чутно було ні віватування, ні пострілів, ні ричання мужви. Козацький обоз ні шиширхнув. Але й не спав. Роздався, сторожкий, причаєний, ждав світання.
— Ось там — річка, ця гнила, топниста, трясовинна, — показав чернець на чорну смугу, що тремтіла від райдуги вогнів з польського табору… — Ось там — гребля… Завтра нею підемо до штурму… Там — козацькі шанці й палісади… А там угорі… Ось те світельце, бачиш, високо над мрякою, ледве блимає — це лігво Хмельницького, пилявецький замочок… Хотіли його сьогодні дістати наші гармаші, але не дістали… Кляте гніздо…
Корсак мовчки вдивлявся в це негаснуче неспокійне світельце. Замочок стояв на одному з шести горбків, але його поглинула ніч, застав туман. Мерехтіло лишень це далеке віконце, либонь у наріжній башті. Господар його, мабуть, не спав. Може, стояв біля вікна й собі дивився на це море полуміні, море кострищ, на ці два табори, переділені чорною невеличкою річкою. Але його володіння простягалось далі. Корсак згадав, що сьогодні вже прибули вістовці з оповідями про криваві хлопські бунти під Ковлем, про пожежу на Володимирщині, про повстання в Ратному. Непевні чутки прийшли з Теребовельщини, з Галича… По Сян підуть покотом… хтось говорив ще в червні… й правда, пішли… Адже ж бурлить і в Білорусі… Сіверщина давно в руїні… Ні один з лицарства не вирвався живим із кігтів Гловацького… Пінщина рушила… біля Острога 25 тисяч гільтяйства бродить у лісах… а з Покуття, казали сьогодні язики, прийшов осадчий Семен Височан… п’ятнадцять тисяч у нього… поділені на легіони й когорти… в Карпатах гримить… А хіба тільки схизматики й українська віра горнеться до цього гаспида? Скільки ж то поляків має він, що із запорожцями побратимство тримають…
— Скажи мені, фратре, — вирвався Корсак з глибокої задуми, — невже це все йде від тієї суперечки за степову Гелену, пані Чаплинську-Хмельницьку? Я оце думав і, признаюсь тобі, втратив серце, навіть коли б і наша це була вікторія, не так легко спинити буде цю повідь… Гай-гай… Це не травень і не червень… Це вже вересень, мості брате, за той час багато води утекло, багато змін… Що було ягням, нині вовком стало… Голуби й ті драпіжні, наче яструби…
— Що ж, — посміхнувся фратер Домінік і блимнуло його обличчя в шарлатному повіві вітру, — те, що виклювалось, забруньчіло… Або ми, або — Русь… Або житиме єдина Річ Посполита, наше Імперіум, засноване Ягайлонами, або ці провінції втратимо назавжди… що більше тобі скажу: ця річка боронить усю Європу від руїни й пожежі… буде ж то кінець світу правдивий, коли зійдуться й руки собі подадуть два палії — Кромвель і Хмельницький… Світить їм одна мисль: володіння гільтяйства, загибель знатних… Загибель усього нашого земного, здавен установленого ладу, а постання нового…
— Треба подивляти, — сказав задуманий Корсак, уважно слухаючи черця, — неабияку силу цієї людини… Потрапив-таки він з нічого збудувати цілу воєнну махину… наладнати уряди… заснувати павутиння шпіонів… (адже ж не скажеш, що певні ми тут, що не слухає нас його вухо, не бачить нас його око)…
— Пов’язатись із потенціями, скажи, мості ротмістре, того не знаєш, що агенти його працюють і в Істамбулі, і в Семигороді, і в Яссах, і в Путивлі, і у Венеції, і у Парижі… Не бракує між ними й людей високої кондиції й шляхетного уродження…
— Чув я дещо про підкоморія київського Немирича…
— А Дон Музеллі в Луцьку, недавно ув’язнений? А Януш Мазаракі у Львові?.. Гай-гай, у Львові, ти б не сподівався, хто дає благословення цій гільтяйській ребелії…
— Хто, брате?..
— Боюсь навіть сказати тобі, — гнівно блиснув Збаразький, — не знаємо ще того певно, але чи не в келіях самого бернардинського монастиря, цієї фортеці католицизму й польщини, шукати маємо союзників Хмелевих…
— Так, — промовив перегодя Корсак, — сила цієї людини небуденна… Чи могли у себе сподіватись такої людини?..
— Ні, мості ротмістре, — вирік чернець, — сила цієї людини не з людських можливостей походить.
— А звідки ж, фратре…
Чернець оглянувся, стишив голос, так неначе боявся, що його може-таки хтось підслухати, вийшовши з імли, з цієї сірої ночі, протятої шарлатом.