— Римшо, ледарю, що ж ти там твориш?.. — Рославець під’їхав до воза, навантаженого доверху польським добром, суліями, шатами, оружжям, сідлами. На возі лежав Транквіліон Римша в малиновому жупані й частувався алікантом.
— Ваша мосте магістроньку, празник мого життя!.. — він перехилився з драбин й свиснув. З-під воза, гримлячи ланцюгами, вилізло єство, що ледве скидалось на людське. Обличчя в синіх патьоках, скуйовджена чуприна, а на горлі залізний перстень, що від нього ішов ланцюг.
— Пізнаєте, вашмості? Оце мій давній знайомий зі Львова, потім заславський мій кат, челядник сатани і покидьок Вельзевулів, італійський комедіант-брюхомовець і Яремин шкуролуп… приятель клятого Домініка…
Єство жалісно заскімлило, Римша загнав знов його під віз.
— А де ж сам брат Домінік, чи то Юрій Заславський?..
Юрба не хотіла роздатись. Чамбул Піріс-аги вів бранців. Приторочені сирівцями, йшли в ясир вельбучні й менш знатні зі шляхти, половлена челядь, дівки-повії. Кожний ординець щонайменше по чотири вів із собою.
— Обловились кожушані шапки!..
— А по якому ж праву таке їм?..
— Християнська-таки кров…
Рославець, повз якого їхали, обдаючи пахом баранячого лою, смагляві вершники, спильна придивлявся одному ясир-чанинові. З арканом на шиї йшов, вщерть знеможений від поран, гусарський товариш у погнутій броні зверх чернечих шат. Ішов, ще гнівно, аж до крові кусаючи уста, з плямами фебри на посіченому обличчі, волочив, видно, прострелену ногу.
— Брат Домінік! Князь Збаразький!..
Римша зірвався й хижо заграв вирлами. А біля ординця — власника бранця — їхав значковий козак, що палко, аж слізно, його в чомусь перемовляв. Ординець хитав головою, посміхався.
— Оце так щастя! — скрикнув значковий, зочивши Морозенка. — Мості полковнику, до вашої ласки: цей бранець — брат мій, Юрій Збаразький, відступник і ворог, але чи можу бачити таке поневіряння моєї-таки крові? Три аргамаки даю татаринові, збрую з самоцвітами, а він не хоче віддати мені брата…
Той значковий Симеон Збаразький сам ще ледве сидів у сідлі, блідий, аж восковий. По заславській облозі прийшов сюди разом із загоном Кошки.
— Не буде того! — закричав Римша зі свого возу. — Мості панове, шановне товариство! Той бранець не татарський і не братів, ця псявіра — наша добича, за всіма законами земними і небесними! Азали знаєте, людкове, кого бачите? Азали знаєте, що то є гаспид і сам сатана у людській шаті, ним же матері наші дітей лякають! Яреми права рука! Кат немирівський і заславський! Людкове, он хто свердлив нашій братії очі, рубав правиці, четвертував і пилував, на вільному вогні пражив!.. Чортівський вилупку, знайшов я таки тебе!..
І Римша скидав жупана, дер на собі сорочку, показував смуги, начебто з муки, йому завданої, божився й плакав, тряс кулаками, а чернь його слухала й вже напирала на ординців, вже передні брались за шаблі.
— Назад! — блиснув Морозенко шестопером. — Тільки важся котрий… — і наїздив, наїздив конем. — Так-то легковажите таку спілку? Будеш мені, Римшо, губу дерти — прикую, як останнього лотра, до гармати! Бранець татарами взятий, не ваш, братими! Пертрактуватиму з Піріс-агою за нього й стане перед нашим судом, коли винен!..
— Винен, я це знаю найкраще, мості полковнику, — метушився Римша, — хто, як не він, наставав на життя пана Богдана?..
Брат Домінік стрепенувся. Він ішов, нічого не чуючи, його плоті тут не було, тільки світились далеким спалахом колючі очі: у видіннях розкривався інший світ; шепотів, вдостоюючись цієї ласки терпіння й наруги — щастя, найвище щастя твоє, людино…
Але доля таки глумилась над ним: за нього заступався той, що з усіх земних ворогів був найлютішим…
— Мості Мрозовицький, — хрипко сказав брат Домінік, в світі князь Юрій Збаразький, — можеш звільнити себе від тієї ґречності… я готовий до всього…
Симеон Збаразький нахилився до нього в сідлі. Може, хотів улегшити йому муку. Але ренегат сахнувся від нього. Симеон закрив очі рукою. Корсунський полковник, під’їхавши, обняв його впіл.
— Хіба не знаєш, Семенку, як сказано: брат братові не буде братом, а голуб і той стане хижішим від яструба?..
У лучистих очах цього воїна, в його співному голосі дзвеніла цілюща сила. Семенкові уста, що затремтіли ще хлоп’ячою кволістю, стужавіли. Він, зблідши ще більше, випростувався в сідлі.
— Того ти не знаєш, хлопче, — палив його шепіт Морозенка, — що моє серце колись розкололось: Перебийніс загарбав мені найкоштовніший скарб. А міг би я з тієї печалі шкота розсікти навпіл — так я тоді кипів… Тільки чи маю право, скажи, мислити про привату?..