Від історизованої літератури українською мовою в СРСР («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), основаної на регіоналістичних підходах і народницькому світогляді попередньої доби, Ю. Косач так само не був у захопленні, як не в захваті й від критики, яка всіляко підносила таку літературу. «Ми були свідками, напр., як один достойношановний прапороносець цього світогляду, — обурювався письменник, — атакуючи сучасних українських письменників, висував як ідеал твори Кащенка й умиленно бідкався: „Хіба це герої, хіба це героїні?.. Ось дивіться на таку Прісіньку Кащенкову з „Під Корсунем“, ось що треба брати за ідеал“… Прісінька! Боже мій, думали ми, і це говориться Р. Б. 1947! Доба Хмельниччини має бути репрезентована Прісінькою, (втім, мабуть, доволі милим єством жіночої статі)! Сьогодні, коли маємо вже такий ясний образ Богдана Хмельницького, цього справжнього Цезаря степів, коли наша й чужинна історіографія виявили всю велич цієї суверенної постаті, що, як каже француз П. Меріме, була „першим в Европі творцем ідеї національної окремішности в модерному розумінні“, коли ледве можемо обійняти весь державнотворчий задум Хмельницького й революційність його концепції Української Держави з опертям у Ст. Бихові й Чаусах та на Чорномор'ї, коли ланка за ланкою відбудовується сьогодні схема його геніяльної зовнішньої політики на тлі політичних комбінацій тогочасної Европи, коли ідея його національної революції в аспекті доби набирає й універсалістичних первнів (зв'язок із Ол. Кромвелом, зв'язки з білорусинами (Поклонський), з Литвою, з польським соціальним рухом (Костка-Напєрський, Ґржибовський, Ґойський і т. д.), з католицтвом (єзуїти, Генцель-Мокрський), коли завдяки 1648 рокові ми виходимо по довгих століттях як сформована нація у всесвіт, нам пропонують… кащенківську Прісіньку як ідеал воюючого і прагнучого українства. Така наша „приготованість до історизму“, що за неї змагався Ю. Липа!».
Ю. Косач виробив свою чітку концепцію єдності модерної історичної повісті, яка ґрунтується на взаємопов'язаних ланцюгах історично-автентичних реалій, об'єднаних поетичною інтуїцією. «Єдність історії — ось що розв'язує модерна історична проза й драма, — переконливо доводив письменник. — Ствердження того, що все, що було вчора, і те, що є нині, — це ж одне, це характер, ритм спільноти і його прояви. Викриття вічного, понадчасового, історичного пляну, викриття душі нації в її змінному, але засадничо все ж тому самому ритмі зростання. Пізнання всіх сил своєї спільноти — це значить пізнання своєї історії».
Така надреалістична концепція дає можливість по-новому осмислити історичний жанр, що досі був доволі вузькою галуззю письменства. «Вона поширює його не тільки в мистецькому аспекті, але й усуспільнює як чинник виховання й боротьби. З музейно-архівної візії, виплеканої уявою мистця, чим був досі історизм, ця концепція утворює засіб пізнання правди. Вчора й сьогодні, дійсне й уявне, минуле й майбутнє, життя і смерть — перестають бути протиріччям. Історичний романіст із фрагментарних елементів і форм історії відбудовує історичну красу єдности й пов'язує наново реальності, здавалось би, зовсім різних світів — минулого й сучасного, в одне».
А отже, і завдання історичної прози чи драми, виходячи з цієї концепції Ю. Косача, «не відтворювати й розважати, також і не „кріпити серця“ в сєнкєвічівському стилі фальшування й підсолоджування минулого, завдання мистців — розкривати надреальні діючі сили історії. Вишукувати глузд історії й судити її чи як результанту людських прагнень, пристрастей її вождів і мас, чи як тканину боїв сил, боротьби ідей, комплексів, випадків, чи ствердження цілевости історії або ж повної безцільности історичного процесу, історії як вияву духу, волі або матерії, чи, врешті, історії як поля діяльности Бога, Провидіння». Лише в такому напрямі, за Косачем, можливе оновлення історичного жанру, що, на його думку, й на еміґрації виконав би величезне завдання збереження єдності нашого майбуття, розкривши перед світом могутні постаті й приховані сили української історії і надавши їм вселюдського, всесвітнього значення.
Адже в історії, в нашій минувшині автор шукав та знаходив велич, героїку, яка будує й окрилює, яка дає снагу до життя. Письменник переконаний, що історична сюжетність існуватиме завжди, доки існуватиме на світі мистецтво. Митець має жити однаково в усіх епохах. За словами Ю. Косача, відмовившись від розмов із минулим, відмовляємось і від себе самих, бо немає романтизму без історії, без романтизму немає нації, а без нації немає мистецтва.