І ще тупіше вдарило долото в перенісся. Тоді все заслала темінь.
23
— Не відступ, а розгром, Kots Leichnahm, — пив Франкгайм з командою кватерни, частував полонених затяжців з гетьманського корпусу. Затяжці — голландці й шкоти, аркебузна й пікінерська піхота — не встигли й попасти в діло, Перебийносові зайняли їх в ліску, так і попросили пардону.
А ніякові посоловілі лиця розбирав хміль. І валили в шатра реєстрові панцерні, сам Мрозовицький випив ведмедика, хвацький кумпан, пив не відриваючись, обтер чорні вуса рукавом, самі бачили: розсікав надвоє гусарів, кришив панцері.
— Папенгаймці ні з ким не рівнялись, — кричав Ґрумбах, — але ці козацькі кірасієри заженуть папенгаймців під стіл.
Франкгайм веселів.
— Страдіотів і хорватів не терпів я, то тільки гусакам голову крутити, банда, лярони, а козаки в полі — тільки жити, не вмирати… — і клепнув п’ятірнею короткого голландського капітана.
— Перейдете під нашого префекта, камрати, всі перейдете, як один, тут вам честь і любо йти під орлом, а не під зайцями, Матер Деї, ще й жолду не платять, гунцвоти… А хто з вас Кіттуса Скоттуса знає, чвалаї?..
Ті з Ебердіна, з реґіменту Чорного Лева, пам’ятали ритмайстра Кіттуса Скоттуса з перебитим носом, ходили з ним під Брайзґав і били цісарців — ця рапіра добре креше. Пропав давно без вісті.
— Тут він, гемон, тільки дивись на нього — із мужиків, із голоти пікінерів зробив, аж любо.
— Мості Мрозовицький, ще одного!..
— За кватерну, що не відстає!..
— За Хмельницького-префекта!
І шатро зривали крики, брязк панцерних наручнів, коли воїни вдаряли кубками об столи. Не встигала наливати чортова циганка, червоніла в панських кармазинах і фалюндишах. А вівати підхопили затяжці, лежали коло вогнищ: віват Хмельницький…
— Beati pacifici!.. — крикнув мішмафам, гансам Мрозовицький і вступив у стрем’я. Як зайняв оком, палахкотіли костри, хвилювався обоз. Хлоп’я підбігло до нього, русяве, з блакиттю, що темніла в очах.
— Мості реґіментарю, прошусь у Корсунський…
І молитовно зложив руки. Мрозовицький клепнув коня, нагнувся, із-за гулу не чув добре.
— Ти чий такий будеш, хлопче?
— Симеон Збаразький, реґіментарю, тут мене Семенком кличуть…
— Князя Збаразького?..
— Молодший син, реґіментарю…
Лице Мрозовицького, що було спохмурніле, виясніло.
— Як же ти тут? Таж твій брат Юрій…
— Що мені по браттях, — сказало гнівно хлоп’я, — я не їхній…
Мрозовицький нагадав собі Львів, попелястий кучер княжни Петронеллі… В сутінку склепіння постать ченця, неспокійну полумінь його очей… Брат Домінік, в світі — Юрій Збаразький… Суперник… Леліяв відомсту, таївся перевертень, своєї нації зрікся… Де він тепер?..
І хлоп’я бігло поруч коня, розповідало: це він ще з одним, з Максимом, дві гармати відбив від гетьманських, самі удвох із самопалів гатили, а челядь утекла.
— В Стеблівську сотню, а там розберем…
Ревіли бики, горіло з богуславського боку, все небо над обозом палало — і від згарі, що летіла чорна, гнана вітром, і від сонця на схилі.
— Beaei pacifici!..
Мрозовицький поскакав здовж кострів, повз полонених, беззбройних шкотів, і ці велети, беручи його за префекта, підводились, мов дуби, салютували. А там повідь козацької навали, що ближче палання неба, тягнули вози з добром, вели кварцяних і безкінних гусарів з погнутими панцерами, кульгаючих, насуплених, — татарва чигала на них, принишкла, хижаки-крогульці. Бешкетувала й чернь.
— За ребро й на гак!
— Колом у потилицю!..
— Колом, щоб не зойкнув, панський брат!..
Мрозовицький смальнув плазом шаблі одного, другого — чернь подалася. Вишкірив снігові зуби, нашошорився, чуб вилетів з-під шапки.
— Дейнека, драбуга — то полоненого напастувати?..
І козаки, йшовши за ним, довбнями, киями, списами розганяли роз’юшене хлопство.
Ремствувало:
— Нас, поганські сини, то б до заліза вели!..
— Руки рубали б!.. Ого, нас у полоні не шкодували б!
Вовгура, махновський війт, кривоокий з-під Полонного, грозив кулями.
— А вас, чакалок, на груші повішу!
Крикнув Мрозовицький:
— Ти, різуне, на війні з чесним лицарством, а не в корчмі!..
І відступили перед ним, наїздив на них конем, порікували, ремствували, але не сміли.
Крикнув котрийсь:
— Хмель їде!..
І, відкинувшись уже від бранців, а ті збились темною купою, рушили всі, потоком поплили, давлячись, викидаючи шапки, шлики, шишаки.