— Ось лицар, — сказав каштелян. — Ось римлянин…
— Але його мость Корсак — католик і поляк, — вкинула пані Стеткевичева, — йому й не личить інакше, наш же Михаїл зріс у благочесті!..
— Тим більше, — спохмурнів каштелян, — винен вірність королівству.
— Може, й винен, — сказала пані каштеляниха, — як і Кричевський, як і Мрозовицький, як юний Семенко Збаразький, як і сам пан Хмельницький, а проте почув голос другої якоїсь вірності, й той голос був сильніший…
— Краще мовчати, мостіпані, — відрік каштелян, — не є це справа жіноча.
Панна Оленка слухала. І в цьому домі не було спокою, а глухий гуд бурі. Що панна бачила в часі подорожі — не розповідала, не терпіла розкривати душі, а тут не було кому, бо всіма погорджувала. Благочестива київська шляхта сиділа сполохана. Дехто прикидався недужим, сидіти ж на посесії боявся, і в Києві було неспокійно, бо конфідентами кишіло. Може, брат Михаїл учинив найрозумніше, принаймні не боявся себе. Ах, тільки роз’ятрив рану, навіть листика від Корсака прочитала знехотя, й шарпала серце така тупа нудьга, по чім, по кім — не знала…
Рославцеві, що ввійшов за іншими гістьми, а починали з’їздитись самі благочестиві, оті сполохані, була рада. Може, звикла до нього за цю подорож, може, хотілось, так хотілося сказати йому зовсім не те, що звичайно говориться, може, надив її своєю таємничістю — адже ж не знала поготів, хто він, за ким він, чого прагне?
Рославець шукав її очима. Стояв поміж дрібними людьми — як їх не терпіла! Хвальки, хорошуни, бабодури, боягузи, ненажери — Богухвал Люшня Герановський, Василь Масальський, Данило Юр Воронич, київський чесник, Федір Сущанський Проскура, писар землі київської, Юр Кирдей Косинський, Єремій Тиша Биковський — благочестиві, ревнителя православ’я, але в міру, дбайливі про свої череси, як же тремтять за свої млини, пасіки, гуральні, рудники; чорт би їх узяв, на чий бік стати, так і не знають, дурниками прикидаються, можуть і від рідного батька відцуратись, коли припече; і я — не я; моя хата з краю… Били б і Хмельницького, але що коли Хмельницький таки й у Київ прийде? Пішли б до Білої Церкви, так душа не пускає, а що коли?..
Ні, Рославець її думки знає. Правдою світ перейдеш. Як любити — то всім серцем, як ненавидіти — то на смерть. Чому? Рославцеві не дав Бог уроди — такого б любила, він знає, чого хоче. Незугарний, привередливий, для своєї химери живе, як уві сні, а чи ж не сон життя?
Рославець найшов хвилинку й для неї — цих усіх масійських людців збагнув відразу — шкода говорити, дон Музелла з Луцька, пан Мазаракі зі Львова надаремно писали йому про стійку київську шляхту. На словах, на словах, мості пане. З тих Вороничів і Масальських зліпиш, що схочеш. Хмельницький знає, чому це місто обминає, це місто нестійке, вередливе, крихке, само себе губить своєю шатістю. Дав пані листика. Тиша Биковський його спинив, розпитував, чи не з Чернігівських, бува, він Рославців? Юр Воронич заздрив щодо панни, а там верз Богухвал Люшня Герановський про литовське військо, що йде на Україну, про жидівські ворожбитства, про знак Сатурна й Скорпіона… Каштелян сонно слухав. Сивому цьому чоловікові обкарнано крила, але Рославця тішило, що хоч син його таки найшов свою мету. Свобідна кожна людина вибирати свій шлях, хотіти. Хотів пан Михаїл — і вибрав. І каштелян, зустрічаючись очима з Рославцем, яснів: син його або загибель вибрав, або ж свою дорогу.
«…не гнівайся, асанно, що так смію докучати тобі моїми визнаннями. Ще бувши у Львові, бачив я Тебе, не раз і не двічі, хоч і здалека тільки, бо не своєї я влади людина й іншим, не людським законам покірний, ходив за тобою в костел, хоч і іншої я віри, щоб тільки побачити Тебе й завдати собі потім солодкої муки мріяння. Несеш при боці сагайдак зо стрілами — а стріли давно до шматування мого серця, чи ж закую його в твердий панцер? Така моя доля — зітхати й потаємні ронити сльози, ачей змилосердишся, не пронижеш до краю серце, й так наболіле…»
Панна читала листа нагорі, потайки.
Мати ненароком ввійшла, не пізнала її — очі, такі темні, аж погаслі, жаріли. Приложила долоні до скроней — так били б’ючки. То це він був, той високий, той, що у Львові підстерігав її в кафедрі — ні, ні, як могла б забути його? Як могла б?.. Іван Львисерце-Виговський?