Професор з якимось розгубленим виразом подивився на нас. — Ви все ще не розумієте! Це вже почалося. Я бачив це по їхніх очах. У них закінчилася велика дичина, кінчилася втіха їхнього життя. І що ж вони мали робити? Звернулися до іншої дичини — найнебезпечнішої з усіх — і потішилися вволю. Перебили цю дичину до кінця.
— Що за дичина? — спитав Рей. Он ще не зрозумів, але ми з Джо зрозуміли.
— Вони самі, - голосно відповів професор. — Прикінчили всіх інших і взялися за себе — і не зупинилися, доки нікого не лишилося.
Ми знову замовкли і думали про цих великих ящерів, великих, як будинок, яких прикінчили маленькі ящери з рушницями. Потім подумали й про маленьких ящерів, як вони, коли нічого вже не залишалося, вдалися до цих рушниць один проти одного.
Джо сказав:
— Бідні дурні ящери.
— Так, — погодився Рей, — бідні здурілі ящери.
І тут він нас налякав по-справжньому: підскочив, очі його витріщилися, немовби ось-ось вискочать з очниць. И заволав:
— Йолопи! Якого дідька ви тут слину пускаєте через ящерів? Вони вже мільйони років як мертві! Це був перший розум на Землі, і ось чим він кінчив. Але це в минулому. А сьогодні другий розум — і як він, по-вашому, закінчить?
Він відштовхнув свого стільця і попрямував до виходу. На порозі обернувся і сказав:
— Бідні дурні люди! Поплачте краще за них…