Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,- де вже його по такій спеці пастись,- що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.
- Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? - обізвавсь Івась.
- А вже до гаспида! - додав Грицько...
- Чого там тільки немає! - зітхнувши, промовив Василь.
- Там, кажуть, й райські яблучка є? - спитав Івась.
- Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й агрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?
- Брат ти мій! - скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? - і його очі загорілися.
- А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте дворище? Що б ти робив? - спитав трохи перегодом Івась.
- Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.
- А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.
- А ти, Василю, що зробив би? - спитав Грицько.
Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості,- так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!
- Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,- не дождавши одказу, почав знову Грицько,- там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?
Василь мовчав.
- Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,- одказав Івась.
- То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.
- А якби досягли? - спитав Івась.
- То б рознесли на шматочки!
У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками,- і не змельне - все дивиться на Ратієвщину.
- Василю! - обізвав його Грицько.
- Га?
- Ти не чув? - і він знову його перепитав.
- Ні, не розказувала,- одказав понуро Василь.
- Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати.
- Як, живе? - скрикнув Івась.
- Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть.
Івась аж затрусився, так йому стало страшно.
- У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.
- Так він і з чортами знався? - спитав Івась.
- Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими тачками гроші,- одні золоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому - кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили,- як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.
Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглася довга тінь. Ратієвщина, наче в золото окутана,- горіла-сіяла.
- Ох-хо-хо! - не скоро, не скоро промовив Івась,- що то колись тут було, а тепер,- пустка пустинею.