— Ви даремне, Павле, так відбрили старого, — говорив увечері Малькольн у своєму кабінеті. — До вашого відома, сер, він вклав чимало грошей у будівництво Ранчо Доута.
— Ще не знати, чим там будемо займатися, — буркнув Павло. — Якщо тільки почнуть коригувати мою програму, я змушений буду повернутися додому.
— Ви просто упереджені до всього і до всіх, — втихомирював гостя Малькольн.
Острожний краєм ока помітив Мері в прочинені дверей.
— До речі, хто подарував Мері підвіску? Випадково, не містер Оулт?
— Ні, підвіску, Павел, подарував я. Мені цей подарунок допомогла вибрати міс Хілда. Ми купили її у приватного ювеліра. Як мене запевнили, на всю Америку зроблено лише дві такі речі. Відтепер вони завжди нагадуватимуть місіс Кет і Мері про дружбу їхніх чоловіків.
— Хілда! — роздратовано вигукнув Павло. — Знову ця чорна жінка. Я сьогодні згадував її. Навіть чув її голос. Біля річки. Ви ніколи тут не чуєте чужих голосів? З вами не трапляється таке? — питав Павло, зауважуючи, що Малькольн стає все похмурішим, ніби Острожний щойно викрив якусь ваду в його характері.
— Коли подумаєш про те, скільки радіо- і телехвиль пронизують наш мозок, то просто дивуєшся, як він ще здатний мислити, — говорив Малькольн, малюючи на папері чорним олівцем якісь кульки. — Ще недавно люди знали тільки постійний космічний радіофон. А зараз? Божевілля! Можливо, саме це приведе до загибелі цивілізації як такої. Ви знаєте, Павле, мені здається, що й ті голоси, які ми з Мері чуємо майже постійно, і ті видива, які вриваються в сни, не що інше, як радіогалюцинації, гравітаційні віражі в сплеску магнітних бур. Колись мудрий Ной врятував людство від потопу й радів, що подарував нам вічність. Він просто не знав, що попереду нас чекає радіозлива. Від неї не сховається навіть сучасний Ной — містер Гленд.
— Настрій у вас, скажу вам щиро, нікудишній, — зауважив Павло. — Мабуть, в Америці діє залізний закон «іди і знайди дурня». І цей закон, на мою думку, спрацьовує.
— Тобто? — сторожко глянув на Острожного Малькольн.
— Я не люблю інсинуацій і дивлюсь на речі тверезо. Я переконаний, що нас запросив у гості не містер Малькольн, а ті, хто підбирав нам підходяще місце. Правда, я ще не знаю, для чого і кому це було потрібно.
— Ви про це кажете в моєму домі? — Малькольн підвів: ся з крісла.
— Я не закінчив, — продовжив Павло. — Містер Х’ю, міс Хілда і той бурштиновий хрущ Оулт злетілися на ваше обійстя не заради заручин. До речі, скільки ви виграли на цьому маскараді?
Малькольн густо почервонів і вийшов.
Павло стенув плечима, задивився в темне вікно, за яким пробивалися тьмаві зорі на холодному, незатишному небі: «Чи мав я право говорити про це Малькольну? Мав, — твердо сказав собі. — Він мені друг, і я не хочу, щоб про мене склалося враження брехуна або недоумкуватого генія».
Рвучко розчинилися двері. Ввійшла Мері. Вже заспана. За нею — Малькольн.
— Я не наважився будити Кет, — холодно мовив Малькольн. — Я попросив Мері бути мені свідком. Вона сприйняла цю пропозицію як жарт для вас і для Кет. Вона й не могла думати інакше, бо про все знав лише я. Я не маю права говорити вам цього, інакше станеться непоправне. Я хотів лише попросити у вас вибачення й сказати, що ваш котедж на Ранчо Доута чекає на вас ще з минулого тижня. З вами просто хотіли познайомитися. І містер Х’ю, і Хілда Брайнт, і Пітер Гоулд, і містер Гленд, і містер Оулт. Не знаю, чим викликана така увага до вашої особи, але я прийняв пропозицію запросити вас у гості. На наші «заручини». Інакше ви могли не приїхати. Ви задоволені?
Павло мовчки слухав схвильоване виправдовування Макларена, якому справді обридло грати роль нареченого власної дружини.
— Чим і коли ми зможемо дістатися до місця свого призначення? — запитав Павло.
— Завтра о тринадцятій прибуде гелікоптер.
— Гадаю, ми не розділимо участі журналіста? — офіційним тоном запитав Павло й зустрівся поглядом з Мері, яка почала здогадуватися про невідому їй аферу, до якої причетний Малькольн.
— Ви щось знаєте? — прошепотіла вона.
— Вибачте, ради бога, — стурбувався Павло. — Ваш чоловік ні в чому не винен. Будемо вважати, що жарт не вдався або я його не зрозумів. Можливо, у всьому винна Хілда Брайнт. Я їй не вірю. Певне, вона прийшла в науку з пекла. Ви з Малькольном надто світлі душі і тому різко контрастуєте.
— Ми вас перевантажили зустрічами, — сказав на те Малькольн, обіймаючи Мері за плечі.
— Нам треба покликати Кет і посидіти в дружньому колі. Як роблять це рідні перед розлукою або далекою дорогою, — запропонувала Мері. — Я заварю свій чай. На м’яті й липі. Будемо пити чай з медом, щоб усім нам було солодко згадувати одне одного. Зберемося біля каміна.
Павлові тільки тепер щімко стиснулося серце від передчуття добровільного дворічного ув’язнення в червоних пісках американської пустелі, де він ніколи не був і де йому доведеться звикати до великого сонця в безхмарному небі.
— Ви це чудово придумали, — підхопив ідею Павло й заквапився. — Ми з Катею будемо хвилин за десять.
— Як добре, коли між друзями не видно чужої тіні, - почув Павло уже біля дверей кабінету слова Мері.
Зупинився і, тримаючись за ручку дверей, озирнувся й мовив до обох:
— У цьому тісному світі надто великі відстані між серцями друзів. Нам не можна втрачати один одного з обріїв своєї душі.
XVI
Павло сидів біля вікна невеличкого затишного салону гелікоптера. Поруч — Катя, навпроти — Х’ю Вундстон. Він напросився провести Острожних і переконатися на власні очі, що в їхньому котеджі все о’кей. Вундстону дозволили цю подорож. Павло бачив, як Х’ю видав перепустку огрядний джентльмен, який назвав себе Томом Уорреном. Він сидів зараз у кабіні пілота.
Вундстона і Павла розділяв пластиковий столик з тумбою. Вундстон обстежив шафу столу й одразу ж добув звідти дві банки з пивом, солонину, сир, хліб і шоколад. Потім дістав термос. Відкоркував його і багатозначно підморгнув, звертаючись до Каті:
— Доки ваш чоловік вивчає дорогу, якою він думає чкурнути з Ранчо Доута, пропоную вам гарячої кави. Судячи з аромату, ця кава ще не купана.
— Як це — «не купана»? — запитала Катя, відчуваючи, як російська мова, якою розмовляв Х’ю, непомітно зближує з Вундстоном, і він у цій чужині стає чи не першим другом. — Що ви мали на увазі, містер Х’ю?
— Те, що з цієї кави ще не встигли випарити кофеїн і ще дещо, аби одночасно заробити на пігулках і на каві. У нас навчилися з нічого робити гроші. Ви чули про аферу з металобрухтом, який залишився після ремонту Ейфелевої вежі?
— Ви маєте на увазі Жана Курдаса? — підказав Павло.
— Так, — зрадів Х’ю з того, що його співрозмовники пам’ятають навіть такі дрібниці. — Мене беруть заздрощі, коли я думаю, як цей чоловік на смітті заробив дев’ятсот тисяч доларів. Оце справжній пройдисвіт, панове! — вигукнув Х’ю, відкриваючи банку з пивом. — Не бажаєте?
— Якщо можна, то я справді вип’ю кави, — відповів Павло.
— У дорозі все одно доведеться обідати: дорога далека, — розповідав Х’ю, даючи зрозуміти, що він не вперше літає на Ранчо Доута.
— Коли дорога далека, то люди розмовляють або їдять, — погодився Павло й налив собі чашку кави, взяв пластівець свіжого й духмяного сиру.
— Місіс Кет, у такому товаристві не можна ловити гав, — з удаваним панібратством заговорив Х’ю і наповнив чашечку міцною кавою. — Пийте і пам’ятайте, що фірма гарантує дві ночі безсоння.
— Я, напевне, й так не скоро ще звикну там спати, — сумовито осміхнулася Катя. Невизначеність найбільше непокоїла Катю, і вона втішала себе тим, що приїде, побачить — і все зміниться на краще. Було шкода Павла, який здогадувався про причину її кепського настрою, невміло приховував свої страждання, розуміючи, що не мав права так круто міняти Катину долю. Вона була впевнена, що за цією поїздкою ховається щось незрівнянно більше й важливіше за Павлову роботу, яку він міг продовжувати і в Ягелі. Оте «щось», що його Катя відчула серцем, не знаючи ще, чим воно значуще для Павла, для неї, для своєї землі і тієї ж Мері Куант, для Малькольна, для планети, саме те підказувало її жіночому серцю, що в цей час не можна їй залишати Павла, вона мусить звідати й розділити навпіл гіркоту добровільного зречення знайомого світу, який відступив далеким півкружжям від загубленого в пісках Ранчо Доута.