— Ваша думка цілком збігається з симпатіями Президента, — приязно усміхнувся Френк і солоденьким голосом продовжив: — Але нас непокоїть, що ваш компаньйон Х’ю Вундстон має свої — майже протилежні — погляди. Може, в душі цього чоловіка дрімає майбутній диктатор?
— Чи не занадто? — здивувався Рассел. — Єдине, що мені не подобається у Вундстоні, це його вічний голод. Дивуюся, як він досі не втопив у череві свій талант.
— Ми вже думали про заміну Вундстона, але, на його щастя, він не знав, хто стоїть за Хілдою Брайнт. Тому ми хочемо обмежитися лише тим, щоб ви відмовилися від свого компаньйона. Фінансові стосунки, гадаю, полагодите без мого втручання. Мені здається, в Хілди прокинулася справжня любов до Х’ю, — вибачливо глянув на Рассела Джім. — Тут уже нічого не вдієш. Тим більше, що Хілда, як ви помітили, навряд чи зважить на ваші заперечення. Жінки, дорогий Дейвіде, не люблять, коли їхні обранці знаються з кимось третім.
— Ну, якщо так, — картинно підніс руки Дейвід, — то я лише можу поспівчувати Х’ю.
Френк промовчав і, вже збираючись їхати, сказав, ніби йшлося про абищицю:
— Ми змушені були прочитати листа містера Острожного. Він прямим текстом пише своєму колезі в Союз пронапрям розробок Х’ю. Звідки така інформація? Коли Острожний встиг зрозуміти те, що проводилось на віллі Малькольна?
— Гм, це справді погана новина, сер, — сказав Рассел й подумав, чи є в цьому якась небезпека для нього.
— Але це лише між нами, — наголосив Френк. — Якщо хтось про це заговорить, я вмію аналізувати, сер.
— Мене таке застереження не хвилює: я добре знаю себе, — відповів Рассел. — Чи не міг цей росіянин почути щось від Гленда? Х’ю там вічно експериментує, і Гленд міг щось помітити. Взагалі, мені не подобається цей кріт. Він ще за життя стане апостолом і його портрети носитимуть марафонці на Кросах миру. Такий першому ж росіянинові виляпає всі наші таємниці.
— Залиште того діда в спокої, - скривився, як від надокучливого повчання, Френк. — Щоб не вертатися мені сюди ближчими днями, давайте полюбовно домовимось про вашого Пітера. Тим більше, що ви його побоюєтесь.
— Я ніколи такого не казав, — сполохався Рассел. — Мені завжди надійно в цьому бастіоні, коли Пітер ночує дома.
— Але ж ви іноді думали й інакше? — натякнув Френк про часи минулі.
— Думав. Але ж кожен з нас таке думає: безсмертних немає. Я хочу знати, що станеться з Пітером. Я обіцяв його батькові доглянути за хлопцем.
— Він уже давно виріс, — поблажливо усміхнувся Джім. — З вашим Пітером нічого не станеться. Ми пропонуємо йому поїхати на ранчо Доута. Вам уже повідомили, що Острожний з дружиною благополучно долетів до свого острова в пустелі?
— Ні. По моїх каналах інформації…
— Я й забув, що Хілда ще вчора заборонила Вундстону підтримувати з вами будь-які контакти. А жінкам важко суперечити.
— Це так, сер, — упав духом Рассел, все ще не вірячи, що його розлучають з вірним Пітером. Вже без дипломатії запитав з тривогою: — Ви надовго забираєте Пітера? Він дуже боїться джунглів і пустелі.
— Цього я не знаю. На Ранчо Доута не люблять міняти людей.
— Я дуже звик до Пітера. До того ж тепер важко знайти надійного водія.
— Пітера треба сховати подалі від світу. Рано чи пізно, а він міг би дізнатися, з чиєї вини його так невдало почастували стрілою.
— Пітер знає, що його поранив індієць з племені у-ру.
— А знах’арі цього племені вилікували Пітера. Є в цьому логіка, Дейвід?
— Воїни у-ру ніколи нікого не добивають. Їхній бог заповів їм лікувати всякого, кому загрожує страдницька смерть. За їхніми законами все повинно вмирати легко й одразу.
— Це казки, містер Рассел. До того ж Пітер не зможе розпитати воїнів племені, якого більше не існує, - нетерпляче перебив Френк. — Замість Пітера ми вам пришлемо надійнішого охоронця.
Дейвід не заперечував.
Джім Френк уже з машини усміхнувся до Рассела й одразу на великій швидкості рушив з двору.
Висока Кандіс не проґавила моменту й гримнула навздогін зі своєї старезної гармати.
Дейвід помітив, як Френк здригнувся від того пострілу, й дужче натиснув на акселератор.
«Усі бояться, — подумав Рассел. — Навіть мільйони не рятують від смерті, якщо ти заради них теж не пощадив чийогось життя», — згадав свого батька.
ПАСТОР БЕРКЛІ
Дейвід захистив диплом юриста і з цієї нагоди зібрав дома невелике товариство. У квартирі, де жив тоді Дейвід під час батькових експедицій, товпилося чоловік з двадцять. Хтось притягнув туди бубон з племені у-ру, що передав батько замість гостинця з самого пекла джунглів, і молотив по тугій шкірі, видобуваючи глухуваті звуки. Тут же завивав магнітофон, реготали дівчата, і тому ніхто не почув, коли розчинилися двері і до квартири ввійшов худий засмаглий чоловік у потертих джинсах і вилинялій зеленій сорочці з багатьма кишеньками на грудях і на рукавах. Незнайомець зупинився біля дверей і якусь мить безтямно дивився перед собою. Було видно, як напружуються його м’язи й напиваються вени на довгій шиї. Чоловік здригнувся і, немов по натягнутій струні, підійшов до Дейвіда, взяв його за руку й тихо заговорив:
— Мене звуть Адамом. Я прийшов за наказом вашого батька. Не говоріть зараз нічого й нікому. Власниця знає, що ви звідси їдете, і пришле людину за вашими речами. Ідіть попереду. Я піду слідом.
— Я нікуди не збираюся йти, — обурився Дейвід і вже хотів покликати на допомогу, але в цю мить Адам торкнувся чимось холодним до скроні Дейвіда, і той відчув дивний спокій. Йому стало навіть смішно з того, що він не довіряє такій симпатичній людині, котру послав сюди батько.
— Ми поспішаємо, — нагадав Адам. — Усе необхідне чекає вас у машині. Ми можемо не встигнути.
— Чого ж ми стоїмо? — тепер уже злякався Дейвід і метнувся до дверей.
Біля під’їзду стояла синя спортивна машина. Адам мовчки сів за кермо й кивнув Дейвіду на сусіднє сидіння.
— Пристебніться паском, — звелів Адам і сам клацнув замками широкої запобіжної линви.
За містом звернули з шляху й помчали до червоної цятки в степу. То горів ліхтар над крилами гелікоптера. Адам прихопив з машини велику сумку, вчепив її собі на плече й махнув Дейвіду рукою, щоб той не відставав.
У гелікоптері, крім пілота, нікого не було. Дейвід був змалку дуже ощадливим і тому хотів запитати Адама, на кого він залишив машину в нічному степу, але Адам одразу ж схилився головою на спинку сидіння й заплющив очі.
Вікна були зашторені цупкими фіранками. Дейвід спробував відсунути фіранку, щоб подивитися вниз і здогадатися по вогнях над містом, у який бік вони летять, але тканина здавалася залізною. Він так і не збагнув, коли гелікоптер відірвався від землі, бо фіранка стала прозорою, потім відлетіла кудись, і… Дейвід прокинувся від тиші. А ще — від вогкої, з солодавим присмаком задухи. Дейвід згадав, що так пахне в джунглях.
— Прибули в ковчег, — повідомив Адам і легко підвівся з крісла.
Коли Дейвід розчинив дверцята гелікоптера, то побачив щось на зразок карнавального містечка: над зеленими наметами, над іконами, вчепленими до високих гардин, над галявиною з дерев’яним ідолом, над вузькими стежками палахкотіли низки різноколірних лампочок, висвічуючи яскраву зелень дерев і чорні, схожі на гаддя, ліани.
Гелікоптер стояв на великій галяві, утрамбованій для посадки.
Адам підштовхнув Дейвіда в спину, і той сплигнув на землю.
— Сьогодні у нас свято Ноя, — пояснив Адам, тягнучи за собою важенну сумку.
Рушили в напрямку темної стіни лісу. Так здалося Дейвіду. Коли підійшли ближче, Дейвід розгледів велетенський намет.
— Тут живе Берклі, - сказав Адам, відхиляючи’запону намету.
Від почутого Дейвід закляк, згадуючи, як хтось погрожував поквитатися з пастором Берклі. «Ви теж син його приреченої братії, - спливли слова останньої розмови. — Передайте Берклі, якщо він протягом десяти днів не сповістить публічно про свої диявольські досліди, ми самі доберемося до Зони білих кроликів».
«Дзвонили три дні тому, — з острахом подумав Дейвід і запитав себе: — А може, це просто якийсь психопат навріпився на мого батька за те, що той зумів перехопити його бізнес?..»