— Сімейство Тонако запрошує нас на обід.
— Я так готувалася до вашого приїзду, — з розчаруванням у голосі мовила Лілі. — Я розраховувала, що сусіди обідатимуть у нас, сер.
— Давайте сходимо зараз до японців, а вечерятимуть вони у нас, — запропонував Острожний.
— Що ж, ідіть, — зітхнула Лілі, - я тим часом подумаю про вечерю.
— Ні в якому разі, - заперечив Павло. — Містер Х’ю, ви дозволите міс Лілі поратися на кухні тоді, коли ми чаюватимемо у-місіс Тійока?
— Хто живе під одним дахом, ті завжди разом. Це кредо мого батька, а батьків треба слухати. — Х’ю вже уявляв смачний обід. Ураз обличчя його скам’яніло, почувся голос Джоя Блеклі: «Передайте Тонако наші новини. Тійоці Тонако. Не сплутайте. І не робіть з цього великої політики». Голос замовк. Х’ю виринув з сенсорного стану й помітив, що всі звернули на нього увагу. — Я, здається почув голос свого батька, — не розгубився Вундстон. — Це буває так несподівано й вражаюче, що я забуваю про все на світі.
— Це мені знайоме, — сказала Катя. — Одного разу я навіть пізнала голос Хілди Брайнт.
— І що він вам сказав? — зацікавився Вундстон. — Може, то були пророчі слова? Знаєте, людська душа завжди дбає про інших. Про це говорив ще Еммануїл Сведенборг.
— Один час я ним теж захоплювалась, а потім збагнула, що то містика, — відповіла Катя.
— Ви тепер займаєтесь енергією людського розуму? — запитав Павло й став уважно слухати Вундстона.
— Без енергії мозку, без розуміння її не можна по-справжньому зайнятися створенням штучного інтелекту, — пояснив Х’ю своє захоплення модуляцією нейроклітин.
Катя підвелася з крісла:
— Вчені дискусії в жіночому товаристві забороняються. До того ж нам з Павлом треба розпакувати свої валізи й добути якісь гостинці для сусідів. Містер Х’ю, ми вас зали шаємо на чверть години.
XIX
Гостей зустріла Таня Оліверос, служниця панів Тонако. Жінки ще зиркнули на себе в дзеркало в темній оправі із зображенням дракона.
— Ви дуже вродливі, Лілі, - мовила Катя.
Стауфер вислухала переклад, сказала по-іспанськи:
— Намагаюся зберегти себе для чоловіка. Хоча це мені не так легко зробити, як вам, місіс Кет. — І жартівливо взяла під руку Вундстона.
«Дива, — з недобрим передчуттям подумала Катя. — Або Лілі готували справді на високому рівні, і вона за добрі гроші погодилася вештатися на кухні, або вона з містером Х’ю в змові й поселилася на ранчо Доута не тільки заради грошей».
Відчинилися двері, і майже одночасно вийшли Кукудзі й Тійока. Пан Тонако був у строгому білому костюмі з блаватним метеликом під комірцем сорочки. Посередині метелика червоніло маленьке сонце — мініатюрна копія з білого прапора, що ледь поколисувався у пекучому мареві над дахом будинку.
Це якось одразу змусило гостей набрати поважного вигляду й з дипломатичною люб’язністю розкланятися з господарем.
Тійока ж була такою веселою і щасливою, як тоді, коли вітала Острожних з балкона котеджу. Зелена блузка з натурального шовку наче була зіткана з молодого блискучого листу й тріпотіла, мов жива.
— Заходьте, заходьте, — з м’яким акцентом говорила Тійока англійською. Вона підбігла до Каті й, зводячись навшпиньки, зазирнула їй в очі. Мигнули ніжні червоні губенята, які, мов рідну сестру, обцілували Катю. — О-о, містер Острожний, товариш Павел, — з удаваною велеречивістю мовила Тійока. — О, і ви тут, містер Х’ю! Я на аас в образі за те, що минулого разу не затримались у нас і не випили чашечку чаю.
— Сьогодні я готовий нести покарання — випити вдвічі більше, — вклонився Вундстон.
— Тост має містер Вундстон! — оголосив на правах господаря Кукудзі Тонако й націлився на Х’ю своєю борідкою, схожою на засушений корінь ковили.
— Дякую за довір’я, — почав Х’ю. Лілі приязно подивилася на Катю, переповівши їй першу фразу Вундстона. — Я не готувався до промов на такому рівні, - продовжив Х’ю, — та й ніхто мене на це не вповноважував. Тому все, що я скажу, — лише моя приватна позиція, і ні в якому разі прошу не сприймати мої слова за офіційну установку мого уряду. Панове! Точніше, дами і колеги! Вперше в історії цивілізованого світу зібралися разом однодумці науки в цій долині тиші і спокою, де ніхто не заважатиме попрацювати над найпекучішою проблемою нинішньої і майбутньої цивилізацій — новими видами енергії, якої ми не бачимо, бо не можемо збагнути першопричини її збудження. Океани, безмежжя тепла криються в безконечності атома, у не відкритих ще нами істинах гравітації, У всьому, що досі здається парадоксом природи. Сьогодні, як це не дивно, нагромаджено нечувану кількість енергії, але з неї не може скористатися людство Землі. Ми навіть боїмося уявити ту мить, коли над нашими головами та сила вихлюпне огненні моря. Ви добре знаєте, про які запаси енергії я говорю. Ця енергія, панове, нам не підвладна, бо не вчені, а генерали прибрали її до рук, і не знати ще, коли ми від них її заберемо, щоб використати на добро. Цю прірву сили, нищівної сили, створили ми з вами, панове. Наш розум, який має бути вище державних устроїв і чвар, національних примх і того, що породжує недовір’я, розум, що усвідомив свій обов’язок перед усім живим на планеті, цей розум повинен своїм відкриттям осяяти Землю й перетворити загублене в пісках ранчо Доута на нову Мекку людського генія. Пропоную підняти келихи за цю місію вчених мужів, у яких найвідважніші й найпрекрасніші жінки. За співдружність розуму і серця! — вигукнув Х’ю.
— За мир! — не втрималася Катя. — За те, щоб було для кого робити ваші відкриття.
Під час обіду й довгої церемонії японського чаювання Павло відчував якусь приховану нещирість надміру веселої Тійоки і балакучого Х’ю. Хотілося швидше позбутися обов’язкового етикету й залишитися удвох з Кукудзі, поміркувати, як працювати разом у чужій стороні. Дома, в Ягелі, Павло уявляв, що житимуть вони в місті, де можна буде спілкуватися з багатьма колегами. «Ранчо Доута — своєрідна база по розробці всегалактичних енергій? — запитав себе Павло. — А якщо теорія Кукудзі стане реальністю? Тоді після реакції стискання від нашої планети залишиться кулька завбільшки з вовчу ягоду?»
— Містер Павел, ось мої улюблені тістечка. — Тійока з тацею зупинилася перед Острожним. — Мій Кукудзі називає їх «нюх-пух».
— Чому саме так? — запитав Павло й засміявся.
— Бо там немає що їсти, — пояснив Кукудзі. — Вони тануть в роті, і залишається тільки запах смаженого горіха.
— Їжте і не дуже замислюйтесь, містер Павел, інакше усе товариство розбіжиться, — просила Тійока.
— Гаразд, не буду, — пообіцяв Павло. — Ми зворушені люб’язністю господарів дому. І на знак вдячності Катя хоче заспівати й пограти на бандурі.
Всі зааплодували. Катя зашарілася від несподіванки, а Кукудзі винувато розвів руки:
— Шкода, але ми не привезли з собою бандури.
— Бандура уже висить у Катиній кімнаті на стіні, - сказав Павло. — Міс Стауфер дуже люб’язна й розпакувала валізи ще до нашого приїзду. Якщо ви не заперечуєте…
— Містер Острожний, я миттю принесу, — вихопилася Лілі.
— Лілі приготувала сюрприз, — пояснив Павло Каті, перебираючи в пам’яті прадавні народні пісні, що линули колись під передзвін бандури над високим берегом Дніпра чи в його пониззі, десь за Херсоном, де лиш степи й степи та могили у сивих полинах.
Так захотілося Павлові заспівати саме такої пісні, так зажадалося спрагло, аж застогнало в душі від передчуття тихої та болючої думою пісні в оцій далекій землі, яка ніколи не чула, не вірила ні в Дніпро, ні в степи, ні в людей тих лагідних, що жили в тому краї, бо не знала нічого, окрім сонця, спраги та пекучих червонястих пісків, яким вітер не давав удержати плоду й зачепитися за живе коріння, ганяючи сиротою між небом і долом.
— Катю, — стиха обізвався Павло до своєї дружини, — нам жити з цими людьми. Давай поспіваємо. Для них і… для себе.
— Чому ж не заспівати? — погодилась Катя. — Для чого б я тоді возила бандуру?
— Тепер я вірю, що нам не доведеться тут сумувати, — заусміхався Кукудзі, як тільки повернулася Лілі, і тихо зааплодував, заохочуючи всіх попросити Катю й Павла влаштувати невеличкий концерт.