— Я теж про це подумала.
— Нехай Острожні дякують долі, що їх охороняє Пітер Гоулд. Не знаю, як він переживе втрату Рассела. Дейвід був йому за рідного батька.
— Мені все ще не віриться, — тихо сказала Мері, зупиняючись у холі. Вивільнилася з-під руки Х’ю й обізвалася до нього так, ніби в будинку жила родина покійного. — Малькольн спить у моїй кімнаті. Я дала йому дві таблетки снодійного. Гадаю, за годину знову прибуде поліція.
— Я мушу негайно подзвонити: Хілда чекає нас у порту на своїй яхті. — Вундстон набрав код радіотелефону.
— Це ви, Х’ю? — запитала Хілда веселеньким голосом, і Вундстон зрозумів, що вона не причетна до вбивства.
Х’ю важко зітхнув.
— Я зараз у Макларенів. Загинув Дейвід Рассел. Чекаємо на вас. Подробиці не для телефону.
— Де і коли? — ніби два постріли, гримнули над вухом слова Хілди.
— Трохи менше милі від будинку Малькольна. Дейвід затримався і цим урятував мене.
— Чекайте. Я — гелікоптером. Звідти поїдемо разом.
XXVI
Павло Острожний сидів у кабіні й дивився на гладенькі, ніби вилиті зі скла, циліндричні хвилі, що одна за одною мчали вздовж каналу й закручували спіраль в центрі полігона. Здавалося, то обертаються шпиці невидимого колеса над неторканою поверхнею мілкої води.
— На сьогодні ви вільні, - сказав Павло лаборантові й почав повільно набирати повну програму імпульсу.
— З вашого дозволу, сер, я хотів би ще побути, — лагідно мовив Фред.
У найдальшому кінці полігона ніби хто виштовхував з-під води круглі пружні хвилі, і вони з великою швидкістю мчали до піднятої над басейном кабіни.
— Або ви залишите кабіну пульта, або я змушений буду відмовитися від ваших послуг, — категорично заявив Павло й натиснув на кнопку автоматичної розгерметизації кабіни. — Почекайте мене в кабінеті. І не забудьте продублювати на машині частоту збурення й згасання першої і останньої хвиль.
— Не забуду, сер, — повторив Гаррелсон.
Як тільки за Фредом зачинилася камера перехідного блока, Павло перевірив герметичність кабіни й прикипів очима до вузької доріжки для розгону хвиль. Потім погасив сплеск гравіталів, почекав, пока останні збурені хвилі щезли в пастці штучного водоспаду, звірив програму частот і з непогамовним хвилюванням натиснув пальцем на блакитну клавішу пуску.
Маленька, майже непомітна брижа з’явилася на протилежному кінці полігона, її наздогнала більша і ніби піднялась над дзеркальною тишею води…
«Ось воно! — Павло подався уперед. — У цьому, можливо, розгадка таїни Бермудів».
Ударом хвилі Павла відкинуло до оббитої поролоном стіни, і він ледве вхопився за пригвинчене крісло. Це врятувало йому життя. Удар був настільки сильним і несподіваним, що не витримали дві опори кабіни, і вона нахилилася навздогін хвилі, яка відкочувалася тепер назад.
У кабінеті Острожного, де працював Фред, пролунало «на сполох», на макеті лабораторної схеми спалахнула лампочка, що вказувала на місце аварії.
Фред не повірив своїм очам: що могло загрожувати Острожному в кабіні, якої не зірвати навіть ураганом? Можна було ввімкнути систему телевізійного контролю, але Гаррелсон не став виясняти обставини і кинувся до дверей. Коли проскочив до шлюзової камери, за її стінами почувся гарматної сили удар. Фред не встиг натиснути на важіль автоматичних дверей, як вони раптом розчинилися і на порозі з’явився Острожний. Він зробив крок, світловий промінь-контроль пронизав порожнечу між одвірками — двері знову зійшлися. А за кілька секунд новий удар хвилі оглушив обох.
— Я випустив диявола, Фред, — обізвався Павло. Але шалений гуркіт захитав землю, і Фред з Павлом полетіли на прогумовану підлогу, відчуваючи, як з камери щезає повітря.
…У Павла перед очима розкрився чорний безмір Всесвіту. Міріадами жовтих вогнів виривалася з його глибин наднова галактика й скручувалася в спіраль. «Доцентровий рух і доцентрова швидкість стиснуть матерію до без’ядерної маси», — згадав Павло слова Тонако й зрозумів, що тільки Кукудзі зможе його врятувати.
— Містер Тонако! — закричав Павло.
— Ми зараз покличемо містера Тонако, — обіцяв хірург Едді Мітчел, зашиваючи шкіру на правій руці скаліченого Павла.
— Він марить чи справді мислить? — запитав Кукудзі, що стояв неподалік у білому халаті. Містера Тонако запросили сюди на випадок, якщо Острожний повідомить щось надто важливе й зрозуміле лише великому вченому, яким був сам. Гаррелсона не пустив Мітчел, знаючи стосунки Острожного з лаборантом.
— Острожний досі не вийшов з шоку, і ми не можемо дати ніяких гарантій, — відповів Мітчел.
Кукудзі, наче загіпнотизований, дивився на тверді, з дбайливо обрізаними нігтями пальці хірурга.
— Містер Острожний щось хотів мені сказати, — натякнув зневірений Тонако.
І Мітчел його зрозумів:
— Не журіться, сер. Цей молодий чоловік не такий скнара, щоб забрати відкриття з собою на той світ. Я переконаний, він повернеться звідти, щоб поговорити з вами без зайвих свідків. Я не претендую на співавторство: на Ранчо Доута я навіть не згадую про гонорар, сер.
— Ви оптиміст, сер, — ввічливо усміхнувся Кукудзі й рушив до дверей.
Едді Мітчел мовчки дивився, як медсестра зав’язувала плаский широкий вузол на забинтованій руці Острожного.
— Як вас звуть? — несподівано запитав Мітчел, бо ніколи не цікавився у клініці іменами молодшого медперсоналу. Він усіх великодушно називав колегами, але дивився на них як на роботів з штучним інтелектом і часто гордував лише тому, що ці люди зупинилися на першій сходинці до храму Гіппократа.
Медсестра сполохано глянула на Мітчела, ніби її захопили зненацька, але швидко оговталась і обізвалася лагідним тихим голосом, яким звикла говорити з хворими:
— Мене звуть Анітою. У вас дуже багато помічників, сер. Всіх не запам’ятаєш.
— Мені здається, міс Аніта, ми досі не усвідомили, кого рятуємо для людства. Я зрозумів це з ревнощів Гаррелсона до Кукудзі.
— Я трохи боюся цього росіянина, — призналася Аніта. — Ви не повірите, але я бачила в його очах дві комети. Комети оберталися, а зіниці були із зорями, як небо. Що це? Містика? — перепитала схвильованого Мітчела.
— Цей чоловік посланий богом, міс Аніта. Він геніальний і водночас страшний, бо ніхто не знає, чи подарує нам вічний рай, чи понесе наші спалені душі у спіралі комети. Але це буде потім. Поки ж він наш пацієнт. Такий же смертний, як і ми з вами, тому біля нього треба ходити, як біля зраненого метелика.
— Не згадуйте про смерть, прошу вас, — попросила Аніта. — На Ранчо Доута ще ніхто не вмирав. І я вірю, що тут ніхто не вмре, якщо ви не будете згадувати про смерть. У вас пророча душа, містер Едді, - ледь чутно сказала Аніта й старанно почала вкутувати в електроковдру ноги Острожного.
XXVII
Джой Блеклі вперше зрадів, коли побачив чіткий символ напівпрозорої спіралі. Вона збільшувалася, росла, затягуючи в миготливий вир довгасті блискітки. Джой не міг збагнути цієї химери, що народжувалася у голові Павла Острожного й тепер, немов раптове осяяння, зблиснула в уяві Малькольна. Рука Блеклі мимоволі потягнулася до підсилювача напруги хвиль. Напівпрозора спіраль стала вогненною, завертілася в шаленому вихорі й відлетіла в безвість — тоскно озвався сигнал з пульсуючим червоним світлом.
Джой похолов: нейроджерела більше не існувало. «Він помер? Цього не може бути!» Але навіть найчутливіші індикатори, настроєні на біополе Острожного, не подавали жодних ознак, що саме ця частота магнітних хвиль існує в природі.
Блеклі лишив лінію в робочому режимі й кинувся до телефону, підключеного до лазерних каналів Джіма Френка і Хілди Брайнт. Згарячу Джою здавалося, що він переплутав кодовані номери Джіма і Хілди й нікуди не додзвониться, але пальці безпомильно натиснули на сіру клавішу, а в сферичному склі замерехтів сигнал виклику. Нарешті вогонь загорівся рівним світлом, і Джой діловим тоном сказав:
— Перший вийшов з гри. Причини невідомі.
— Ви збожеволіли, Джой! — не дбаючи про конспірацію, крикнула в трубку Хілда. — Мало нам Дейвіда Рассела?