— Усе ти знаєш, тільки ніхто не визнає твого пророцтва. Тому й монографія твоя ніколи не вийде. Не розумію, для чого ти її пишеш? Та й хіба пишеш? Он уже на рибки-жабки зібрався. — її сварка нагадувала дитячу гру й ніскільки не гнівила чоловіка. — Це ти зумисне спорядився на ніч, щоб не піти до Черепа.
— Так, я справді не хочу бити череп’я в Черепа, — сердито обірвав Урбан. — Прошу, відчини Федаку.
— А якщо це не Федак, а якийсь рибачок для компанії?
Урбан мовчки підвівся, взяв Марту Савівну на руки й вийшов з кабінету. Поставив на килим у коридорі й попередив:
— Надалі, перш ніж зайти до кабінету, прошу стукати. Я хоч і люблю твій фольклор, але іноді і в мене терпець уривається.
— Ти ба… — осудливо скривила губи дружина, а потім прудко, метнулася до дверей на повторний дзвінок Федака.
— Біжу-у! Одну хвилиночку. Хто там? — випалила і мимохідь оглянула себе в дзеркалі Марта Савівна.
— Я до Василя Олександровича, — прогув Федак.
— Дома, дома. Аякже, він чекає на вас. Проходьте, — відчинила двері Марта Савівна. — А Василь Олександрович, як тільки ви подзвонили, каже мені: це Семен Сильвестрович прийшов. Одчини та клич до кабінету. Роздягайтеся. Василь Олександрович так вас любить, що навіть на рибалку не поїхав і відмовився в гості йти. Не знаю, чим ви його так приманили? Тільки й чую про вас…
— Семене, де ти там? — визирнув з кабінету Урбан і махнув дружині рукою, щоб ішла поратися па кухню. — Марту Савівну ти до ранку не переслухаєш. Їй би спортивним коментатором бути. Пропав талант.
При сторонніх Марта Савівна ніколи не перечила чоловікові. Рішуче пішла на кухню, ніби готувалася до останнього в своєму житті двобою.
Свіжий, бадьорий Федак обсмикнув поли свого модного шкіряного піджака й заговорив, ніби продовжив щойно перервану розмову:
— Наш великий американець узявся за мене по-справжньому. Не знаю, як і відбитися від Павла.
— Знову про нейроімпульси? — вгадав Урбан. — Тут, Семене, треба все добре зважити. Ти не забудь, що він тобі пише натяками.
— Та які там натяки? — аж обурився Федак і дістав листа з внутрішньої кишені піджака. Розгорнув, став читати: «На щастя, вчені воюють лише в лабораторіях, та часто саме лабораторії є полігоном. Невже ти хочеш, щоб людей розумних повернули в епоху палеоліту? Займись цією проблемою сьогодні ж, негайно. Завтра може статися таке, що ти кусатимеш себе за лікті, та не зможеш дістати». — Федак стенув плечима: — Чому Острожний причепився саме до мене? Невже немає кому більше цим зайнятися? У нас же є шукачі штучного інтелекту, от нехай вони й розшифровують нейрополя розуму мислячого. І головне, всі вчені світу мовчать, ніхто не панікує, і тільки наш Павло бемкає у всі дзвони.
— Ти охолонь, — мовив Урбан. — Сам же читав, що там у них — як на полігоні. І нам з тобою не треба думати про власні козирі, а можливо, слід починати з нуля, щоб потім перед нулем поставити одиницю, Семене. Якщо хочеш, бери мене в компаньйони.
— Даруйте, це несерйозно, — відповів Федак, — Моя докторська «на мазі», ви закінчуєте монографію. Нехай цим Череп займеться. А ми підключимо Гулька…
— У такому разі, давай прощатися. Може, на вечірній кльов устигну, — невдоволено забурмотів Урбан і встав з крісла.
— Ви з ким їдете? — примирливо запитав Федак.
— Їду сам. Хочу бодай один день на тиждень побути серед мудрих людей.
— Не розумію…
— Інтелігентна людина ніколи так не розмовлятиме зі старшим, Семене Сильвестровичу, — зауважив Урбан. — А тікаю я від вас тому, що всі ви занадто талановиті. А я люблю мудрих. Нехай і не вчених. Спілкування з ними допомагає іншими очима дивитися на світ — на річку, на дерево, на мураху, на вас, Семене Сильвестровичу, і на дітей. Кожна людина, щоб ви знали, повинна хоча б раз на день дивитися в очі дитини. Інакше душа зашкарубне, проросте скверною і не зможе сповідатися перед власною совістю й честю.
— Самодослідження — це розкіш філософів. Ученому зараз не до того.
— Знання без філософського прозріння — це і є Хілда Брайнт. Ви ще не забули про неї, Семене Сильвестровичу? Острожний не може всього розтлумачити, бо ви б тоді взагалі не одержали цього листа, що проходить там не через одні руки. Скажіть, хто схоче народжувати дітей для того, щоб вони стали двоногими істотами, здатними жити по програмі «Баранячі лоби»? Істотами набагато примітивнішими, ніж роботи останнього покоління.
— Звідки у вас така поінформованість про Хілду Брайнт? Досі я її вважав просто великим ученим, жінкою, якою повинна пишатися планета.
— Щоб знати те, що зрозумів я, вам треба видати себе за француза й зголоситися поїхати на екскурсію в підземелля містера Гленда.
— Де це?
— Неподалік Атланти.
— Вам пощастило там побувати?
— Там був мій колега з Парижа: «У підземеллі Гленда починається рай для блазнів, — сказав він. — А блазнями стають усі, хто ступив за межі того пекла».
Федак сидів незворушно. «Насолода, радість любові, приязнь до ката, відраза до книги й невситима жадоба до роботи — все в руках однієї суперлюдини, яка стане реальним богом над живим світом? Але в ім’я чого? В ізольованій самотності можновладці теж здичавіють, і від цивілізації залишаться лише шпичаки телевеж і піраміда Хілди Брайнт, яку витешуть і складуть для неї найсмиренніші раби нейронної ери».
— Василю Олександровичу, ви ніколи не дорікали собі за якусь похибку в житті?
— Боїтесь, що вам докучатиме власна совість? — перепитав Урбан. — Я не зробив того, що хотів і що міг зробити як учений, але я знав, що, коли сидітиму в кріслі директора інституту, тоді такі, як ви й Острожний, зроблять набагато більше. Нема нічого страшнішого, Семене Сильвестровичу. ніж влада в руках дурня.
— А мені здається, ви ніби жалкуєте за чимось назавжди втраченим.
Може, й так. Чуже око завжди бачить сховані тобою гріхи. Але не про мене річ, колего. Я вже не зможу розгледіти істини в хаосі модних гіпотез. Переобтяжений досвідом розум може тільки вчити, а не відкривати, — у нього немає відваги провісника і самозреченості аскета. На жаль, тепер мало аскетів, а більше модників з ідеями й ідейками. Мода в науці… Про неї говорять навіть на захисті кандидатських і докторських дисертацій. Вам, бачу, теж не хочеться відстати від примхи нашого старезного віку.
— Я люблю їсти свій хліб, — проказав Федак. — Беріть мене до свого гурту, Василю Олександровичу. Я у всякому ділі страшенно везучий чоловік.
— Ну, якщо так, Семене, якщо ви справді починаєте з нуля, то я не заздрю ні Хілді Брайнт, ні її зброєносцю Х’ю Вундстону, — дружньо заусміхався Урбан і заквапив: — Ходімо підвечеряємо, то ще й на вечорові лови встигнемо. Може, й на сома замахнемося. Там, кажуть, є по пуду й більше, — жартував Урбан.
XXIX
— Тільки ніяких негативних емоцій, — попередив Мітчел, проводжаючи Катю до просторої палати, в якій лежав Острожний. — Нам пощастило вивести його з шоку, але він ще дуже слабий.
— Я мовчатиму, містер Мітчел. Мені тільки його побачити, — тамувала сльози.
— Ваш чоловік набагато сміливіший, місіс, — підбадьорив Мітчел.
Широке ліжко з дерев’яними бильцями було ніби засіяне волошками. Павло лежав укритий квітчастою ковдрою. Швидкі Катині кроки приглушив світло-зелений килим, і вона, наче привид, спинилася біля ліжка.
— Катю, сідай ближче, — тихо сказав Павло, наче вони вже бачилися й просто якийсь час мовчали. — Я зараз звикну до світла. Усе, як кажуть американці, о’кей! А ти як? Що нового? Що наші пишуть? Як твоє друге «я»? Не навідується?.. Ти чого мовчиш? Говори голосніше. Я трохи оглух. Якби ти бачила той привид, ніколи б не подумала, що це і є вбивця. Я завжди захоплювався веселкою. А там їх було багато. І попереду — вогненне перевесло. Катю, якщо ти говориш, а я не чую, то ти мовчи. Я говоритиму за обох. Я дуже скучив за тобою. Від тебе віє сонячним вітром… Свіжим і прозорим. Напевне, був дощ?
— Був дощ, Павлику, — сказала Катя, стримуючи плач.
— Дощ — це добре. Через два дні все зазеленіє, - сказав Павло й вийняв свої руки з-під ковдри. На шкірі, наче тавра, біліли плями від недавніх опіків, і чорний ніготь на вказівному пальці правої руки ще не зовсім зійшов. — Катю, ти як підеш по квіти, то запроси Пітера. Він великий знавець грибів. Після такого дощу бувають гриби.