— Ви бачили Малькольна? — запитав Павло. — Що з ним?
— Макларена потовкло дужче, — знітився Х’ю. — Але з очима у Малькольна все гаразд. Правда, побоюється трохи за наслідки того шарварку, що здіймає хвиля в підземному полігоні, і сподівається, що містер Острожний знає, як накинути ласо на ту сатанюку. Мабуть, доля світової науки вирішила пожартувати, і два найбільших фізики сучасності в один день, в одну мить відкривають те, до чого обоє були готові. Я вірю, тут обійшлося без сенсаційних крадіжок і перекручень фактів. Ви раді за Малькольна, містер Павел?
— Я зараз думаю лише про те, щоб він вижив, — глухо мовив Павло й попросив Катю: — Залиш нас удвох. Гадаю, тобі нуднувато буде слухати наші теревені. Чекатиму тебе увечері.
— Я не прощаюся, — сказала Катя. Х’ю мовчки кивнув їй на знак взаєморозуміння.
За дверима палати Катю зустрів Едді Мітчел. Він ще не охолонув від сварки з Вундстоном, який порушив неписані закони єдиної на Ранчо Доута лікарні.
— Спасибі вам, містер Едді, - мовила Катя. — Тепер я ваша боржниця.
— Я працюю не тільки за спасибі, місіс, — відповів Мітчел. — За вашого чоловіка платять золотом. — Мовчки провів Катю до дверей і вже на ґанку запитав: — Ви давно знаєте містера Х’ю? Він нагадує мені бегемота, що прибіг шукати власну ковбаню. Невже цей чоловік має звання професора?
— Вундстон — великий учений, містер Едді, - підтвердила Катя й попрощалася з Мітчелом.
Едді постояв на високому ґанку лікарні, більше схожої на затишний двоповерховий будинок для таємних зустрічей багатих коханців, ніж на клініку з найсучаснішим обладнанням, роззирнувся, щоб перепинити когось балачкою й поскаржитися на самоту в пустелі, де жовте небо і жовте сонце, гарячий вітер і сухий шерхіт пісків мають магічну силу невидимого вбивці, що повільно, але неухильно призводить до божевілля. Навкруги — ні душі. Всюди чисто заметено, пульсують сині фонтани, незрушно стоять пальми з важким листом. Лиш тонко шеретується пісок та пульсують напрочуд сині фонтани. «Усе як вимерло. Колись воно так і станеться. У всякому разі, в пам’яті моїй залишиться лише мить агонії найменшого міста в пустелі, що прихистило найкращих людей світу. Або найстрашніших убивць. І можливо, після того, як цивілізація вигорить у своїх мегаполісах, світ відродиться ось на такому ранчо, куди не долетять ракети і де стрибатимуть піщані зайчики та вціліє хоч одна пальма з горіхом». Мітчел швидко повернувся до передпокою: йому кортіло ще раз глянути на Вундстона, зробити йому якусь прикрість.
У холі Мітчела зустріла медсестра Аніта. Тоненька, в білому халатику й темному декорі, як тут називали надмірну засмагу, вона справляла враження жриці з храму краси, а не медичної сестри лікарні, де її рукам доводиться виконувати чи не найбруднішу роботу. Великі чорні очі Аніти і червоний, ніби вогник, хрестик на білій косинці знімали з душі Мітчела напругу від очікування неминучої катастрофи.
— Містер Едді, ви єдині, над ким пустеля не має влади, — несподівано сказала Аніта, і це панібратство не розлютило, а приємно здивувало Мітчела. Та він ще не погамував свого невдоволення:
— Цей нахабний товстун досі тут?
— Ви маєте на увазі містера Вундстона? — перепитала Аніта й показала на закуток холу, де стояв низенький столик між двома сплетеними з лози кріслами: — Ходімте, Едді, я напою вас чаєм. За вами погано доглядають, а ви багато працюєте. І, між нами кажучи, місіс Єва, чарівна жінка і знаменитий анестезіолог, навряд чи втішить вас. Майте на увазі: якщо ви напташите капітал, вона просто забальзамує вас, а потім ще й зароблятиме на опудалі з містера Едді Мітчела. — Аніта підсунула своє крісло ближче до столу.
— Ви, напевне, як і всі тут, окрім мене, геніальна жінка, міс, — Мітчел не відчув у собі хоробрості глянути медсестрі в очі.
— Для вас, Едді, наступає небезпечний вік, і тут вам доведеться скористатися з моєї поради, — жартівливо зауважила Аніта й поставила перед Мітчелом широку, кулясту чашку з бурштиновим чаєм. — Ось тістечка з горіхами.
— Гм, ніколи б не подумав, що з вами так приємно чаювати, — подобрішав Мітчел і кивнув на палату Острожного. — Треба сказати містеру Х’ю, що ви врятували його від неприємної зі мною розмови.
— От і гаразд. Ви дуже добре зробили, що сіли пити чай, а не послухали свого дратунчика.
— Якого ще дратунчика?
— У кожної дитини, сер, живе в душі метелик або ласкаве кошенятко, а коли дитина виростає, то від метелика залишається черв’як сумніву або хробак невситимих заздрощів. Кошенятко ж часто потім гарчить тигром. У вас, Едді, була чиста душа, і тому в ній поселився сум. Його може вигнати тільки ваша молода дружина, сер.
— Ви переконані? — здивувався Мітчел: «Ця Аніта не тільки гарне, а ще й достобіса розумне дівча».
— Я просто знаю наперед, що й коли вам треба робити, дорогий Едді.
— Ну, якщо так, то не в цій же пустелі шукати мені суджену?
— Сватайте міс Аніту, містер Мітчел. Кращої дружини вам не знайти. Вона вам наречена богом.
— Ви… пропонуєте руку? Але ж це, якщо вже на те пішло, повинен був зробити я. Це порушення всякої моралі, міс Аніта. А чи відомі вам мої почуття до міс Аніти? — знайшовся нарешті Мітчел і водночас злякався, що трохи дивне й несподіване сватання на цьому й скінчиться. — Я, певна річ, був іноді несправедливим з міс Анітою, і тільки її терпляча вдача допомагала налагодити добрі стосунки. Колись мені навіть приснилося, що я саме цій дівчині освідчився в коханні, і то був найпрекрасніший сон у моєму житті. Але, повірте, у снах люди розуміють одне одного без зайвих слів і керуються почуттями й емоціями своєї душі. У житті ж, на жаль, ми багато чого пам’ятаємо, ми завжди наштовхуємося на придумані кимось правила етикету, заковуємо себе в кайдани звичок, над нами тяжіє липуча павутина родинних заповітів, ми ходимо по тоненькій ниточці бізнесу без найменшої надії на те, що в критичну мить хтось подасть тобі незрадливу руку. Доки не станеш на ноги, боїшся всього, міс Аніта. А найбільше — за свою сім’ю: ми всі під богом ходимо, мила Аніто.
— Я наллю гарячішого чаю, Едді, - тихо говорила Аніта, а Мітчел водив очима за її руками й не вірив, що ці прекрасні руки стали дорогі йому, що саме вони підхоплять і утримають його, якщо зрадлива ниточка його бізнесу обірветься над проваллям злиденної самотини.
— Може, нам покликати містера Вундстона й пригостити його чаєм? — запропонував Мітчел, якому здалося тепер, що цей геніальний товстун був не тільки причиною гніву, а й передвісником несподіваного свята його душі. — Можливо, колись історики згадають, що нам пощастило пити чай у товаристві містера Х’ю? Що ви на це скажете, міс Аніта?
— Ви чудово придумали, Едді. Вам треба неодмінно потоваришувати з містером Вундстоном. Я зараз піду і запрошу його. А щоб вам не заважали, я в цей час пригощатиму містера Острожного: росіяни, кажуть, дуже люблять чай.
— Особливо з вашими горіховими тістечками.
— О, ви надто люб’язні, Едді. Я поважаю таких гострих розумом чоловіків, як ви, сер. І тому не заздрю Едді Мітчелу: міс Аніта дуже ревнива особа, сер.
Мітчел дивився на дівчину, з якою працював майже рік і ніколи серйозно не думав про те, що у цієї медсестри такий одухотворений світ, від якого і він, Едді Мітчел, стане іншим і знатиме бодай одну святу радість — жити в ім’я своїх дітей і любові до тендітної Аніти. Дивився й розумів: уся попередня розмова-лише гра, приємна своєю умовністю.
Але ця гра має завершитись…
Едді підвівся, зняв перстень зі свого мізинця:
— Виходьте за мене заміж, міс Аніта. Я люблю вас давно і не зраджу вас, доки не стану на суд перед богом.
— Ви перемогли, Едді, - тихо мовила Аніта й простягнула свою руку Мітчелу. — Я пішла за вами у цю пустелю тому, що завжди боялася за вас, Едді. Ви надто довірливий і не маєте справжніх друзів, — говорила Аніта й ловила себе на тому, що її серце не відчуває радощів, про які вона мріяла, як тільки вперше побачила Мітчела в клініці. «Невже я його не люблю? Що сталося? Можливо, я готувалася до чогось більшого, а все відбулося просто й буденно».