— З пам’яттю у мене усе гаразд. Але я не можу нічого згадати з того, що пережив у вашій палаті, міс Аніта.
— Вам і не треба про те згадувати. Не треба, — благала чи наказувала Аніта. Вона стояла по другий бік бамбукової загорожки, і Павло навіть чув її уривчасте дихання й уявляв, як Аніта в хвилюванні обводить пальцем циферблат свого великого годинника на лівій руці.
— Гаразд, не буду, — пообіцяв Павло й перепитав: — А все ж, чи провідував мене містер Макларен?
— Містера Макларена не було. Він, здається, захворів.
— То він нічого досі про мене не знає?
— Про це ви запитайте у Едді Мітчела.
— Гаразд. А де зараз Фред Гаррелсон? Він живий? Я, здається, востаннє бачив його у лабораторії.
— Я тільки медсестра, містер Павел.
— Але ж на Ранчо Доута усі знають все.
— Можливо. Ви готові прийняти душ?
— Так, — сказав Павло й помітив на вішаку два пакети з рушниками й білизною. Узяв їх і попросив Аніту: — Перекажіть моїй дружині, що я страшенно хочу їсти. Нехай запросить на обід пана Кукудзі. Гадаю, Едді Мітчел мене тут довго не затримає?
— Едді вас чекає у душовій. Я просила його побути у передпокої, але він не вірить, що ви встали на ноги.
— Це добре, що він там. Доки купатимусь — покінчимо з формальностями.
— Ідіть за мною, — звеліла Аніта, коли Павло вийшов з невеличкої комірчини. — Едді Мітчел огляне вас і випише перепустку. Сьогодні після дощу дуже парко.
— Добре, що пройшов дощ, — сказав Павло й відчув, що все довкруг незвично двигтить, ніби глибоко під землею працює потужна відбійна машина. — Це від компресорів кондиціонера? — запитав Павло, вважаючи, що Аніті теж набридає тремтіння підлоги і ледь чутний гуркіт, який долинає з глибин землі.
— Що ви маєте на увазі? — Аніта занепокоєно глянула на Павла.
— А ви нічого не помічаєте?
— Ні. Усе, як завжди.
— Мабуть, я не призвичаївся до реального світу, і мені здається, що земля розхитується і тремтить під ногами.
— Ви довго лежали, сер. Якби не щоденний масаж, ви б довго ще вчилися триматися на ногах.
Аніта зупинилася перед білими пластиковими дверима, прочинила їх:
— Містер Едді, я привела хворого. Зустрічайте!
— О’кей! — почулося у відповідь.
Острожний опинився у вузенькому коридорчику, застеленому махровим килимком. Повагався, потім здійняв капці й ступив на килимок босоніж. Було приємно відчувати, як пальці грузнуть, мов у м’яку траву, і як вона лоскоче підошви, нагадуючи про те, що він розпрощався з обридливим ліжком і графіком температурного режиму.
— Де ви, містер Павел? — озвався схвильованим голосом Едді Мітчел і за якусь мить розгорнув нанизану з бамбука штору. — Кращого сюрпризу я від вас і не чекав. Шкодую, що не засперечався з містером Вундстоном: заробив би на вашому феномені чималий куш.
— Прошу вибачення, я в такому вигляді, - почав було Павло й несподівано побачив, що Мітчел стоїть у точнісінько такій піжамі.
Едді помітив Павлове здивування й пояснив:
— На Ранчо Доута скрізь натикано електронних сторожів. Навіть у душовій вони по піжамах розрізняють своїх і чужих. Тому навіть піжами доводиться тримати в сейфі. Смішно, але я не боюся, що вас можуть поцупити з душової.
— Гаррелсон теж любив розповідати мені про можливі детективні пригоди, — зауважив Павло. — Я хотів би швидше піти звідси. Якщо моє звільнення залежить ще й від суми гонорару, то я підпишу всі ваші вимоги.
— Ніяких умовностей, — діловим тоном заговорив Мітчел і показав Павлові на просторе крісло. — Я тільки мушу пересвідчитися, що ви абсолютно здорові. Заспокойтеся і дайте мені вашу руку.
Павло мовчки стежив за тим, як Мітчел міряв тиск, перевіряв пульс, обстукував суглоби, і лише тоді, коли Мітчел першим зняв легку піжамну куртку, запитав:
— Ви ще сумніваєтесь, сер?
— Я? Ніскільки. Я тільки дивуюся, як вам поталанило одразу стати на мертві ноги. Я знав, що ви одужаєте, але ж не сьогодні…
— Мені здається, я ні години не лежав у ліжку, містер Едді.
— Так? Ви це стверджуєте? І ви нічого не пам’ятаєте? Навіть того, що до вас сьогодні приходив містер Вундстон?
— На жаль.
— Тоді дякуйте долі, ви народилися під щасливою зіркою. Я зараз випишу вам перепустку. Якщо бажаєте, після душу поп’ємо чаю у міс Аніти. Ви, кажуть, страшенний ворог алкоголю, а то б ми відзначили ваше одужання. Ви знаєте міс Аніту? — Мітчел зумисне змовчав про заручини, щоб жодним словом не нагадувати Острожному про його дивне забуття.
— Міс Аніту я знаю давно.
— Але в палаті ви з нею зустрілися тоді, як одужали? Чи не так?
— Можливо, вона була там і раніше, але я не пригадую її.
— Якщо ви не вірите в дива, то вважайте це феноменом людського буття і вашої нелюдської волі до життя. Вам нічого перед цим не снилося?
— Ні, я просто зрозумів: якщо не встану, то закам’янію у чорному склі.
— Могло бути й таке. Людина часто бачить вві сні свої хвороби, про які ще не здогадується навіть лікар. — Едді Мітчел полегшено зітхнув, і аж тепер йому відлягло від серця, бо все ще думав, що Острожний перебуває в стресовому стані.й може ще надовго злягти в ліжко. — Ходімте під душ, містер Павел, бо останній дощ ми проґавили, а наступного довго ждати!
Уже з сусідньої кабіни Мітчел гукнув:
— Не забудьте, що у вас сталева воля, сер. Можливо, це вам колись знадобиться.
XXXI
Хілда Брайнт зупинила машину на широкому дворищі заміської вілли Джіма Френка, стримано усміхнулася до Джоя Блеклі, що сидів поруч.
— Сподіваюсь, ви тут уперше?
— Так. Я взагалі не люблю заміських котеджів: там часто трапляються якісь неприємності, - відповів Блеклі й з недовірою глянув на досить похмуру споруду, муровану з жовтуватого черепашнику.
— Ви боїтеся? Доки я з вами, мій любий друже, вам слід остерігатися лише моїх примх. Я дуже запальна, Джой, і не терплю ніяких відмов.
— Я вже звик, — байдуже відповів Джой і повів рукою в напрямку двох спортивних автомашин. — Чимало гостей збирається. На таких машинах їздять здебільшого небалакучі джентльмени.
— Ви маєте на увазі молодчиків Джіма Френка? — Хілда грайливо гойднула срібним талісманом — маленьким черепом з агатовими очима, вчепленим до ключів від автомобіля.
— Чесно кажучи, у мене недобрі передчуття, міс, — з кислуватою міною на обличчі буркнув Джой. — Мої нерви перетворилися на антени, і мені здається, я чую, про що зараз думають он за тими вікнами.
— Це у вас від самотності, Джой. Ваша робота не для слабкодухих, але ж вам непогано платять.
— Не скаржусь. Проте мені хотілося б знати, хто нас супроводжуватиме до головного шляху, — натякнув Блеклі й знову озирнувся на спортивні автомобілі. — Неприємний у них колір. На червоному кров здається масною плямою, не більше. Не всякий полісмен зверне на це увагу.
— Заспокойтеся, Джой, — сказала роздратовано Хілда й сховала ключі до шкіряної торбинки з довгим плетеним ремінцем. — То машини Х’ю Вундстона і Мері Макларен.
— Ви впевнені? — Блеклі послабив вузол краватки, що неприємно здавлювала шию.
— Після смерті Малькольна на його віллі поселився наш улюбленець містер Х’ю, — пояснила Хілда. — Мері попросила його продати автомобіль чоловіка й купити ось цих невловимих акуленят.
— Мері з Х’ю живуть разом? — запитав Джой, маючи на увазі інтимні стосунки власників спортивних машин.
— Зверніться до Мері. Гадаю, їй буде приємно бачити бодай одного ревнивця, — мстиво зауважила Хілда. — Чому ж ви мовчите? Не наважуєтесь образити свою утриманку? Я не ревнива, Джой. А Мері справді молода й зграбніша. Спробуйте. Можливо, в одну з тих машин сядете ви, а не містер Х’ю, і тоді я зможу приїхати до вас у гості на колишню віллу бідолахи Малькольна.
— Я завжди любив чесну гру, міс, — стримано відповів Блеклі.
Хілда витримувала паузу, їй було приємно бачити, як в очах її коханця гасне шал, і він упокорено озивається:
— Я сьогодні надміру зухвалий. Прошу вибачити, міс.
— Пусте, Джой. Ви мені подобаєтеся неотесаним і незалежним. Не скоряйтеся, бо я дуже вередлива міс, — сказала Хілда уже перед дверима й весело розсміялася, притримуючи за лікоть надміру серйозного Блеклі. — Пам’ятайте, ми більше слуги диявола, ніж учені, і нам прощаються найстрашніші земні гріхи. А любовна зрада — лише невинний жарт, друже. Заходьте і намагайтеся поменше говорити з містером Френком. Це справжній Вельзевул з блакитними очима.