— А вам? — швидко докинула Хілда. — Гадаю, після трагедії з Малькольном журналісти візьмуть його віллу в облогу і колись ви потрапите на гачок.
— Журналістів зараз більше цікавить особа Мері Френк. Але сюди журналістам не пробратися. Хоча, якщо на все дивитися по-людськи, я радий за Мері: хто б ще міг допомогти їй знайти таку посаду? До того ж я вірю, що справу Малькольна візьме в свої руки місіс Френк, і хто знає, кого світ назве великим — вас чи її.
— Це гадання на воскових химерах. — Хілда подивилася на Блеклі: — Якби вам дозволили, Джой, ви знову вибрали б мене чи місіс Мері? Можливо, у вас зі мною просто службовий роман?
— Є речі, про які мовчать при сторонніх. Навіть у присутності містера Вундстона, — одказав Блеклі й невдоволено примружився від того, що Хілда роздратовано запалила нову сигарету.
— Пізно вже, — сказав Вундстон і важко підвівся.
— Поспішаєте до своєї фурії? — розсміялася Хілда. — Не ображайтеся, любий Х’ю, але я бачила, як вона упадала за вами й мало не сідала вам на коліна, — натякнула на офіціантку, котра обслуговувала Вундстона під час вечері. - І чому вам подобаються саме біляві?
— Тому, що містеру Блеклі до смаку чорняві, міс Хілда.
— Якщо вам заманеться з кимось перемовитися, дзвоніть, — нагадала Хілда, коли Вундстон уже взявся за ручку дверей.
— Неодмінно, — пообіцяв Х’ю і, не озираючись, вийшов.
— Якби не почули Вундстона, то ви так би й не зайшли до мене? — запитала Хілда й вередливо посварилася пальцем на Блеклі. — Не забувайте, у чужій хаті нам не можна залишатися в самотині.
— Зайшов би пізніше. Я був на балконі, і мою увагу привернула ваша машина, міс.
— Її збирався хтось поцупити?
— Мені здалося, там хтось сидів.
— Вам здалося чи це було насправді, Джой? Ви завжди пунктуальні, а тут починаєте сумніватися.
— Я помітив спалах. Слабкий червоний спалах. Так світиться неонова лампочка індикатора.
— Що це може означати?
— Так перевіряють замкнену систему, що має електричне живлення.
— Ви маєте на увазі міну уповільненої дії?
— Ні, вам просто хтось поставив у машину «зайвого електронного свідка».
— Це не дивина, Джой, — зітхнула Хілда й потягнулася рукою до таці з виноградом. — Тут усі просвічені, мов рентгеном. Незабаром ми з вами навчимося бачити навіть чужі сни. Ми навчимося, а з цього скористаються такі, як Френк. А нас з вами запроторять уже не до Гленда, а на дно океану, щоб ми крізь товщу землі підслуховували росіян. Гасіть світло, Джой, і користайтеся з того, що я не байдужа до вас. Особливо у таку ніч, коли нас обклали, як вовків у чужому лігві.
XXXIII
Мері бадьорилася доти, поки не настав час розділити ложе з Френком.
«Боже, дай мені сили переступити межу, за якою можна пояснити все, що коїть жінка в ім’я своїх ідеалів материнства. Ні-ні, це брехня, і тому терпнуть мої губи, творячи молитву. Як мені звикнути до рук і тіла ще вчора чужого чоловіка? — питала себе Мері й відчувала, як все її єство холоне від однієї думки, що за кілька хвилин до її опочивальні зайде Джім, і вона має привітати його, тамуючи любов до Малькольна. Як їй легко було вдавати себе щасливою і закоханою, коли розмовляла з Хілдою Брайнт і мала в душі солодкі муки помсти за жорстоку наругу над собою і місіс Кет, наругу, що її придумала Хілда Брайнт, виправдовуючи це престижем Америки. Мері тоді була вдячна Френку за те, що він вивершив її над Хілдою Брайнт. Але ж не могла вона лише з вдячності полюбити Джіма так, як Малькольна. — Я хотіла стати над усіма, хто був причетний до моєї долі, - намагалася знайти бодай крихітку приязні до Френка. — Як я чекала тієї хвилини, коли перестану непокоїтись тим, за який кошт житимуть мої діти! Малькольн був надто великим, щоб опускатися на грішну землю й думати про наші статки, — згадала й заніміла: ще трохи, і чи не головним винуватцем її нещастя стане покійний Малькольн, а не ті, хто зумів возвеличити й убити Макларена. — Ні, це неправда! — ледь не закричала Мері. Підійшла до високого свічада в темній рамі. На неї дивилася майже невідома їй жінка в довгій блакитній сорочці. Очі великі й непорушні. На шиї дві червоні плями — ніби на мармурову статую упали відблиски червоних вітражів. Мері з рятівною надією глянула на двері, де все ще стримів ключ. — Ні, запізно. Треба зважитися й не красти цю ніч у Джіма. А я лише хотіла утвердитися в житті, де так незатишно бідному і так легко все дістається багатому. І чи не заплачено вже за моє благополуччя надто дорого? Невже мало того, що я вже втратила батьків і Малькольна? Ні, я маю жити бодай доти, доки над друзями мого чоловіка кружляє лихо. Якого чоловіка? О, я все ще думаю про Малькольна. Думаю і думатиму, бо якщо я пройду мимо біди друзів Малькольна, то він прийде з того світу й зведе мене в могилу. Кажуть, дуже страшно, коли дух мерця з’являється ночами і постійно нагадує про себе. О Малькольне, не приходь по мою душу, але благослови на шлюб з Френком. Ти завжди був добрим і справедливим. Подай голос! Чи нехай я впізнаю твої кроки — і це буде знак, що ти прощаєш мені багатство, яке приніс своєю смертю».
Мері чітко почула, як хтось тричі стукнув у вікно, що виходило в сад. Її всю ніби обсипало інеєм, і вона боялася ворухнутися, гукнути Френка.
Знову, але вже дужче, постукало у шибку.
— Мірро, ви вільні, як дух мій.
— А-а-а! — жахнулась Мері і кинулася з кімнати.
— Що з вами, люба моя? — злякано запитав Френк.
— Це ви?! Це ви, — зітхнула Мері й пригорнулася до Френка. — Ходімте у вашу кімнату.
«Ніхто в світі не називав мене так, як щойно назвав голос Малькольна. Це був він. Він простив мене…»
— Ви молитесь?
— За вас, Джім, — тихо, одними устами відповіла Мері.
— Я люблю вас, Мері.
— Я вірю вам, Френк.
— Яз вами, люба моя. Сьогодні й завжди.
«Я вільна, — далеким відлунням майнула думка. — Я вільна», — упевнено сказала собі Мері й сплела свої руки над Френком.
XXXIV
Телефонний дзвінок Аніти був для Каті приємною несподіванкою. Катя одразу ж вирішила поділитися радістю з Тійокою й набрала номер сусідів.
— Де пан Кукудзі? — звернулася по-англійськи, не дуже турбуючись вимовою. — Якщо його немає дома, то розшукайте і неодмінно приходьте на обід: сьогодні Павла виписують з лікарні!
— Це правда? — тільки й запитала Тійока.
— Так. Едді Мітчел, як передала Аніта, стверджує, що феномен Павлового одужання пов’язаний з біополем інопланетян.
— О, Мітчел — жартівник чи справді надто скромний лікар. Він буде на обіді?
— Так. Я запросила його з Анітою. Мітчел боїться повторного шоку, тому нам треба буде говорити про речі приємні.
— Х’ю Вундстон не заходив до Павла?
— Ми з ним зустрілися у палаті. Ви щось підозрюєте?
— Х’ю не міг привезти для Павла якісь ліки від Хілди Брайнт? Хілда — великий нейрохірург.
— А Вундстон нічого вам про це не казав? — запитала Катя й засумнівалася в тому, що тут обійшлося без Х’ю і Хілди.
— Ні, Вундстон лише обіцяв украсти мене в пана Кукудзі й зробити найзнаменитішою американкою. Зараз японкам оперують очі, і вони вже стають європейками. Кажуть, у Токіо справжній бум у лікарні Ясіното. Операція триває чверть години, а гонорар підскочив до десяти тисяч доларів. До чого дурні жінки: хіба може європейка Тійоко зрівнятися з Тійокою японкою? Як ви гадаєте, Кет?
— Я люблю вас такою, як ви є, і не хочу бачити іншої Тійоки. Я просто розчаруюся і гірко страждатиму за вами, місіс.
— Кет, ви велика хитрунка, але я все прощаю вам і ладна виконати всі ваші забаганки.
— Ви великий майстер японського ритуалу чаювання. До того ж ви якось пропонували мені унікальний посуд…
— Прекрасна думка, місіс Кет, — зраділа Тійока, котрій трохи жаль було прощатися з своєю реліквією, що дісталася ще від батькової бабусі. Але там були чашки великі, чоловічі, і Тійока не знала, як ощасливити в умовах Ранчо Кукудзі, котрий завжди казав: «У вас, Тійока, є справжнє сіно, але я не можу ним скористатися, бо пити чай з такого посуду треба тільки удвох. І неодмінно з чесною людиною. Або мені треба знайти тут справжнього друга, або швидше діждатися до’рослого сина. Шкода, що ви привезли цей посуд у таку глушину, де, окрім нас, ніхто вже не цінує справжнє сіно». Тому Тійока вирішила подарувати посуд Острожним, сподіваючись купити собі старовину в антикварному магазині Токіо. — Ви самі подасте чай, місіс, — запропонувала Тійока.