- Зверніть увагу і на цей тип озброєння, - перевів він розмову на інше. - Теж ноу-хау. Розробка науково-дослідного інституту в Харкові. Я сподіваюся, що ви допоможете нам реалізувати ці лазерні установки на ринку країн НАТО?
- У вересні пришлю до вас делегацію спеціалістів. Давайте зробимо, щоб установки формально пропонувались до продажу від Болгарії
- Дуже вдячний вам, пане Президенте.
Любен Дженков відступив назад, навіть не відаючи про те, що тільки но врятував Президента України, затуливши його своїм тілом від кулі снайпера. Саме перед його розмовою з Президентом той уже знаходився в перехресті прицілу одного з кращих кілерів світу. Зручна мить була втрачена. Але кілер навіть не вилаявся про себе, незворушно чекаючи, коли з’явиться інша нагода.
***
Андрій Орос не був у Києві майже три місяці. Вийшовши у відставку в чині майора міліції, він поселився у дуже мальовничому селі в правобережній частині України, за 140 кілометрів від Києва. Село було фактичним передмістям районного центру Тетіїв, розташованому майже в центрі славної Придніпровської височини. Тут скрізь по долинах річок на поверхню виходило найдавніше у світі каміння знаменитого Українського кристалічного щита, що був першою чорною плямою на розпеченій прадавній Землі. Впродовж тисячоліть звідси линуло на поверхню животворне випромінювання, законсервована сила колись молодої планети. І саме тому Орос зупинив свій вибор на цій місцині, адже він розумівся на таких речах, бо колись вчився на геологічному факультеті. Щоправда, на третьому курсі кинув навчання, рік пропрацював на заводі, а потім вступив на факультет соціології і психології. Крім того, він знав, що саме в районі Українського кристалічного щита одна за одною, протягом тисячоліть, послідовно зароджувалися великі цивілізації. Деякі з них, скажімо, Трипільська чи Скіфська, були вже відкриті археологами. Інші ще чекали свого часу.
Разом з дружиною Стефанією сорокатрирічний Андрій залишив свою київську квартиру дітям, а сам відшукав у передмісті Тетієва гарний будинок з усіма необхідними для міського жителя умовами і комунікаціями: газом і проведеною у будинок водою, капітальними господарськими спорудами, куди теж були підведена вода і газ, а також майже півгектаром городу. Цей город переходив у леваду біля тихої річечки, вбраної в кам’яні береги. Чергова фінансова криза дозволила родині Оросів купити всю цю садибу майже за безцінь.
Андрієві дуже подобалися чудові навколишні краєвиди і взагалі переваги спокійного сільського життя. Кожен день відставного майора був заповнений неспішними, заспокоючими нервову систему турботами селянського дня. Він навчився добре косити траву, доїв двох датських високопродуктивних кіз, яких привіз із розплідника в місті Лохвиці Полтавської області. Вирощував кролів і фредок. Увечері збирався разом з сусідами на посиденьки на вулиці «під шовковицею». Іноді на тиждень, а то і два, їздив до Києва провідати друзів. Дружина ніколи його не супроводжувала.
Спокійний, врівноважений і веселий Орос швидко завоював авторитет у селі. Він завжди був готовий прийти на допомогу сусідові, міг поремонтувати будь-який механізм або машину. Часто давав цінні поради. Всі знали, що він відставний офіцер міліції, але ніхто, включаючи дружину і дітей, навіть не підозрював, що в Києві Андрій працював колись штатним снайпером МВС і на його совісті висіло понад десяток особисто застрелених злочинців. Орос володів даром не просто професійного снайпера, а справжнього майстра, який одним пострілом вирішував проблему із заручниками, якимось дивом вибираючи саме ключову людину, як правило, керівника злочинними діями. У цьому Андрієві не було рівних. За всю свою кар’єру жодного разу він не промахнувся. Майже. Лише одного разу майор зазнав невдачі, помилився у власному виборі, і саме це стало причиною його відставки.
От і зараз, червневого сонячного ранку, вибору в Ороса не було. Його син Юрко, студент Київського гуманітарного університету, сидів у великій кімнаті їхнього будинку і жалісним голосом розповідав, як вчора програв у карти 500 тисяч доларів, і тепер володар його розписки вимагає протягом тижня повернути борг.
- Це страшні люди, - розпустив він нюні перед батьком і матір’ю. Остання гладила сина по голові, з надією дивлячись на чоловіка.
- Що ти на мене дивишся, як на Бога, - спокійно сказав Андрій. - Навіть якщо ми у надшвидкому темпі продамо все наше рухоме і нерухоме майно, все одно не наберемо й п’ятої частини того, що програв твій маленький хлопчик.