Врешті-решт, Андрій вирішив, що стрілятимуть з боку Софіївської площі. Не із дзвіниці Софіївського собору: там дійсно була ідеальна позиція, але дуже вразлива для відступу. Андрій розглянувся навколо себе. Сотні будинків нависали над Майданом Незалежності з усіх боків. «Ось тобі і маєш. - подумав він. - Історія і географія Києва в усій своїй красі. Хрещатик колись був Хрещатим яром, і всі вулиці з обох його боків нині спадають до Майдану вниз. Зважаючи на небезпечну ситуацію, у кожній квартирі з вікнами, що виходять на Майдан Незалежності, доведеться поставити по міліціонеру або бійця внутрішніх військ чи СБУшника. Але нічого не вдієш».
На сусідній з Майданом Європейській площі височів будівельний кран. Гарне місце для влучного пострілу, але Рамірес не самогубець. Непомітно втекти звідти неможливо. Та й у кабіні кранівника буде сидіти наша людина. «А може, Раміреса в Україні і немає? - думав Орос. - Може це просто якась провокація, буря у склянці води? Не думаю. Українська діаспора в такі ігри не грає. Чисельністю вона навіть більша за китайську чи італійську. В багатьох країнах світу представники нашої діаспори вже проникли фактично в усі сфери державного життя, що дає неабияку можливість володіти найбезціннішим даром нашого часу - інформацією. І якби Україна нарешті навчилася системно і систематично використовувати власну діаспору, як це робить, наприклад, Ізраїль, українські спецслужби склали б реальну конкуренцію і американським, і тим же ізраїльським. Так думав Андрій Орос - інтелектуальний снайпер з університетською освітою, котрий і в цьому сенсі складав реальну конкуренцію Хосе Раміресу.
Ще студентом факультету соціології і психології Орос посів третє місце на зимових олімпійських іграх з біатлону, де виявився найкращим стрільцем, але багато очок втратив через недоліки в лижній підготовці. Для снайпера бути гарним лижником не обов’язково, а от мати залізні нерви і соколині очі - просто необхідно. Саме ця здатність, а ще високий інтелект і внутрішня іронічність, дуже допомагали Андрієві в його роботі. Він згадав випадок з його племінницею, донькою рідної сестри дружини - дуже веселою й гарною дівчиною, студенткою факультету внутрішнього туризму і рекреації. Якийсь час вона підробляла нічним портьє в одному невеликому, але дуже крутому готелі на Подолі. Саме тоді розпочалася російсько-грузинська війна, і один з гостей готелю - москвич, єхидно посміхаючись, звернувся до киянки з реплікою, на кшталт: ну що ж, готуйтеся, поїдете медсестрами до Грузії. Племінниця Ороса відреагувала миттєво: «Ми, можливо, й поїдемо туди, але не медсестрами, а снайперами, і будемо відстрілювати вашим солдатам яйця». Посмішка одразу зникла з обличчя того росіянина, і він поспіхом зник з готелю.
По закінченні університету, Андрій, не маючи ані роботи, ані житла в Києві, пристав на пропозицію «спробувати себе в правоохоронних органах». Від того часу він отримав офіцерське звання і квартиру, одружився і народив з дружиною сина і доньку. З сином стосунки ніколи не були душевними, той з самого дитинства був маминим хлопчиком. Дружина ж поступово віддалялася, хоча він їй ніколи не зраджував, навіть маючи для цього, як казав один його колега, «всі об’єктивні і суб’єктивні можливості». Єдиною родинною радістю Ороса стала його донька Мар’яна. Вона була його втіхою і гордістю. Андрій пам’ятав кожний її вчинок, кожне сказане слово, зігріте добротою і любов’ю, і, як йому здавалося, сповнене глибоким змістом, а також незбагненною внутрішньою силою. Кожну вільну хвилину він проводив з донькою, милуючись її дитячою безпосередністю і вже з дитинства граційною красою, яка у майбутньому обіцяла перерости в рідкісну жіночу вроду. Або ж намагаючись знайти, інколи з труднощами, відповідь на її часто-густо незвичні запитання. Андрій залюбки ще з малечку навчав доньку англійській мові, грі в теніс, плаванню і навіть основам рукопашного бою. Дружина сприймала щиру приязнь, дружбу і любов батька до доньки ревниво, намагаючись висміяти їхню відданість один одному.
- Ну, що ти робиш? - казала вона Андрієві, коли подружжя залишалося на самоті. - Ти ж зруйнуєш їй особисте життя.
- Що ти таке кажеш! - оборонявся Андрій. - Не верзи дурниць.
- Ти ж людина з вищою університетською освітою, тим більше психолог, - насідала дружина. - Хіба ти не розумієш, що в твоїй особі вона бачить всіх чоловіків нашої планети. Чоловіків як явище, як стать. І в її підсвідомості всі вони будуть такими ж, як ти: добрими, турботливими, люблячими, людьми, які ніколи не підведуть і не зрадять. А які чоловіки зустрінуться їй в реальному дорослому житті? Вона ж може на таке напоротися!.. Саме через таких «правильних» батьків, як ти, молоді дівчата, зіткнувшись з реаліями життя, кінчають інколи самогубством. Або ж стають на все життя самотніми жінками, які не довіряють, бояться й уникають чоловіків.