Рамірес розумів, що його могли і викрити, якби прикордонники почали «трусити» автобус по-справжньому. Але і в цьому випадку він практично нічим не ризикував. Хіба що його б висадили. Грошей у Хосе вистачало, тому він міг уладнати будь-яку проблему, якщо не з рядовими митниками і прикордонниками, то вже точно з їхнім керівництвом.
Після перетину кордону кілер задрімав, але ненадовго. Досить скоро автобус зупинився біля автовокзалу в Самборі, і Рамірес випростався на сидінні, вигнувшись неначе кіт і позираючи своїми жовтими, немов у тигра, очима у вікно. Його супутники з гамом, сміхом і жартами тягли свої валізи до дверей і вистрибували на асфальт, немовби якийсь загін спеціального призначення, що десантується на ворожу територію. Здавалося, що їхнім завданням було захоплення міста. Схоже, що місто не було проти, бо «десантників» зустрічали легкові машини з причепами, мікроавтобуси і навіть мотоцикли з колясками. Туди переправлялися величезні валізи і безслідно зникали в механічних нутрощах.
Хосе не став чекати рейсового автобусу до Львова, а винайняв приватне таксі. При цьому він торгувався з водієм дуже лапідарно, вживаючи лише короткі слова: Львів, скільки, багато, давай. Балакучий водій марно намагався розговорити пасажира. Той закутався в куртку і, відвернувшись до вікна, лише мовив: дуже втомився, треба спати. У Львові Рамірес вийшов з машини біля залізничного вокзалу і розрахувався з водієм, котрий якось підозріло провів поглядом струнку фігуру пасажира.
«А, байдуже, - подумав Хосе. - В міліцію він наврядчи повідомить, але якщо і зробить це, документи у мене в повному порядку».
Звичайно, він міг вляпатися у якусь таку пастку, але способів порятунку знав безліч, як описаних в літературі, так і розроблених ним особисто. Міг одним пальцем убити людину. Лазив, як кіт по деревах, пройшовши спеціальний курс навчання лазіння по скелях і будинках без страховки. Ці знамениті курси постійно діяли у Каліфорнійському університеті США. Виїжджаючи на чергове завдання, завжди брав з собою пакетик з крейдою, яку, в разі потреби, використовував для кращого зчеплення пальців з поверхнею будівель або скель.
Перший міліцейський патруль, який трапився йому на вокзалі, Рамірес проминув трохи насторожено. Але двоє молодих міліціонерів не звернули на нього жодної уваги. Це остаточно заспокоїло кілера, адже вказувало, що він має вигляд «свого». Зовсім несподівано на Хосе накотилося доволі гостре відчуття власної причетності до цієї країни і її мешканців, можливо, найдавнішого народу в світі. Йому раптом закортіло дійсно стати своїм серед цих людей, з якими мав генетичну спорідненість, зробити щось для них. «Сентименталізм - ознака старіння», - подумав він.
Хосе із зацікавленістю придивлявся до людей, будівель, шляхів і бачив всюди бідність і соціальне розшарування. «Це суспільство - далеке від справедливості», - зробив він висновок. Йому пригадалися слова одного з американських письменників, що «всі мислячі істоти народжуються нерівними. Досконале суспільство дає кожному рівну можливість плавати на його власній глибині». Країну, куди його занесла доля, досконалість чекала десь у неосяжному майбутті.
Рамірес купив у касі квиток до Києва у купейний вагон фірмового потягу «Галичина». До відправлення лишалося ще декілька годин, і він вирішив оглянути місто. Воно його вразило.
«А я думав, що на схід від Польщі Європи вже немає, - розглядав він розкішне старовинне європейське місто з абсолютно виразною українською специфікою в архітектурі. - А тут раптом отаке - не схоже ні на Польщу, ні на Німеччину або Францію. А хто знає про Львів у Британії, США, Аргентині чи Уругваї?» - дивувався Рамірес, задерши голову перед Чорною кам’яницею на площі Ринок.
Обличчя будь-якого європейського міста визначає не лише його архітектура, але й, скажімо, кав’ярні, які у Львові виглядали належно кращим європейським традиціям. Хосе надовго «зависав» у них, переходячи з однієї до другої і якось зачудовано прислуховуючись до людського гомону довкола. І в ньому наростало відчуття причетності до країни і цих щирих, простих і привітних людей.