- Ось тут будете спати, - показала жінка на продавлене ліжко біля вікна. - На жаль, у нас навіть випраного і випрасованого простирадла немає.
- Нічого страшного, все необхідне я привіз з собою, - сказав Рамірес.
Коли жінка пішла, він зазирнув до туалету. Тут знаходився невеличкий рукомийник із облупленим дзеркалом над ним. Рамірес склав під дзеркало предмети гігієни і витягнув з валізи камуфляжну уніформу. Одягнув і припасував до паска гумовий кийок. Хоч він і не бачив себе у дзеркалі, але вирішив, що вигляд у нього доволі грізний. На дачах вправляється переважно дрібна шпана. Ця публіка дуже ляклива, і через переляк здатна на відчайдушні вчинки. У валізі були м’ясні консерви, галети, твердий упакований сир і ще чимало всілякої їжі. Кілер поїв і спустився вниз.
- Запам’ятайте, наш кооператив зветься «Калинівський-2», - нагадала жінка. - Я вже піду додому, а ви тут управляйтеся самі. Ось ключі від сторожки. Тут на столі лежить свисток. Якщо щось трапиться, свистіть.
- Свисток не знадобиться, - посміхнувся Рамірес.
Кілер уявив Бенгалурова зі свистком в руках. Він свистить, і цей свисток раптом провалюється йому до рота і застряє в горлі. Олігарх задихається і гине. А чом би й ні? Іще один метод знищення людини. Свистком. Та це ж ноу-хау!
Жінка пішла, а Хосе вийшов на терасу першого поверху сторожки і глянув у бік садиби Бенгалурова. Її паркан відділявся від загальної огорожі дачного кооперативу лише дорогою. За парканом починався ліс, що, мабуть, увесь належав олігархові. На галявині височів будинок химерної архітектури. Біля нього було озеро і два басейни: один літній відкритий і другий зимовий, закритий. Далі в лісі маячили тенісні корти. Ще далі, по схилах невеличких пагорбів, розміщувалося поле для гольфа. На скільки поверхів під землю заглиблювалася п’ятиповерхова споруда, він не міг сказати.
«Не менше трьох, - вирішив Рамірес, - враховуючи розміщення будинку на пагорбі і особливості дренажної системи».
Кілер піднявся на другий поверх сторожки і оглянув обійстя олігарха у спеціальний бінокль. До дванадцятої ночі він і не збирався виходити на чергування. Тому повечеряв, влігся на продавлене старе ліжко-диван і одразу заснув. Йому знову наснився сон «про чуже життя». Прокинувся Рамірес приблизно сорок хвилин на дванадцяту. Вмився, вдягнув камуфляжну форму і причепив до паска гумовий кийок та ліхтарик. Почував себе свіжим і бадьорим, готовим до будь-яких звершень. Вийшов за периметр ділянок дачного кооператива і, присвічуючи собі ліхтариком, рушив у бік садиби Бенгалурова. Потім звернув праворуч і опинився між парканами кооперативу і території олігарха. Тільки-но він наблизився на два кроки до загорожі, як включилися ліхтарі, спеціально встановлені на металевих стовпах. Стало видно, як удень.
«Датчики руху, - констатував кілер. - Світло автоматично вмикається, якщо хтось підходить до загорожі. В Бенгалурова не жаліють коштів на підтримання безпеки. Напевно, і камери візуального спостереження є. Зараз перевіримо».
Рамірес підійшов ближче до паркана. Його припущення дуже швидко справдилося. З-за рогу вискочив крутий джип, і звідти повагом вийшли два дебелих молодика. Третій лишився в машині.
- Хто ви такий, що тут робите? - запитав один із них, наближаючись до кілера. - Це приватна територія і вештатися тут не можна. Тим більше вночі.
- Я новий охоронник кооперативу «Калинівський-2», - спокійно відповідав Рамірес. - Перший день, чи то пак ніч, на роботі і знайомлюся з обстановкою на місцевості. На територію приватного володіння, якщо воно позначене огорожею, не заходив. На жаль для вас, ви дарма сюди примчали, колеги.
- Ми нічого просто так не робимо, - вишкірився другий охоронник. - Тепер будемо знати, хто ти є і з чим тебе їсти. Посвідчення маєш?
- Мені його обіцяли виписати завтра.
- Тоді тримайся подалі від цієї загорожі. Ходи собі всередині кооперативу, по його внутрішньому периметру і не виходь назовні.
- Це вже, шановні, дозвольте вирішувати мені. Або узгодьте з головою кооперативу, де мені можна ходити, а де ні. Я просто виконую свої службові обов’язки. Не більше і не менше.
- Ти, я бачу, людина з наших, - пильніше придивився до Раміреса вищий охоронник. - Служити у спецвійськах доводилося?
- Доводилося.
- Де?
- Національна гвардія, Устилуг Волинської області. Це на самому кордоні з Польщею.
- Як така людина потрапила до цього бомжатника? - знову запитав вищий охоронник. - У них же серед охоронників завжди були одні алкаші й бездомні. Що, життєва драма?