- І ти мене теж називай на ти.
- Ні, я не зможу. Можливо, пізніше. Не примушуйте мене, будь ласка.
- Добре. Жаль мені тебе, Лесюню.
- Це чому ж?
- Ти така добра і наївна. Жива мішень для всілякого роду авантюристів і аферистів, котрими так і кишить Київ. Хіба ж можна так довіряти людям? Ти ж мене зовсім не знаєш. Може, я якийсь сексуальний маніяк чи серійний вбивця.
- Я зовсім не така наївна. В принципі, я дуже недовірлива до людей. І взагалі - одиначка. Мені добре самій.
- Чому ж тоді проявляєш ініціативу і бажаєш мені допомогти? Ні, вже допомогла.
- А ви б почули збоку те своє розпачливе: «Мар’яно!» Воно просто серце краяло.
- Та, можливо, я спеціально влаштував цей спектакль для вас.
- Ні, це був не спектакль. Ви перебували в такому стані, що про мою присутність і не підозрювали. Думаю, якби ви про це знали, то такого б вигуку не було. Ви, як на мене, також дуже стримана людина. Ви - одинак, як і я, чи не так?
- Мабуть, що так, - згодився Орест. - Вперше в житті з Мар’яною я не почувався самотнім. Дивно, але і з тобою так само не відчуваю себе самотнім.
Дівчина відвела погляд, нічого не відповівши. Знітившись, вона почала длубатися в сумочці, потім підвелася і запропонувала Орестові хвилинку зачекати. Витягла з сумочки мобільний телефон і набрала номер.
- Тьотю, - сказала вона, - хотіла б вам хвилин за 20 привести квартиранта. Можна? Добре.
Дівчина поклала мобільний до сумочки, застебнула її і повернулася до Ореста.
- Вона нас чекатиме. Пішли.
- А де це?
- Тітчин будинок знаходиться на вулиці Німанській. Вгору по Кіквідзе, і не доходячи до Бастіонної - ліворуч. Хвилин десять йти звідси, а може й менше.
Молодий чоловік і дівчина вийшли з двору і повільно, гуляючи, вирушили вулицею Кіквідзе в напрямку Печерського мосту. Щось трапилося з Хомою. Абсолютно невловиме і поки що неусвідомлене. Ніби відчуття трагічного завершення чогось і, разом з тим, початок народження чогось нового, світлого і прекрасного. Він мовчав, прислухаючись до власних відчуттів. Дівчина мовчки йша поряд. Обоє ніби не наважувались якимось словом сполошити це невловиме щось.
Нарешті вони дістались до рогу вулиці Німанської й зупинилися.
- Давайте, перш ніж я заведу вас до тітки, обміняємося номерами наших мобільних телефонів і обговоримо подальший план розслідування, - запропонувала Леся.
- Я не проти, - відповів Орест.
Вони обмінялися номерами мобільних і почали обговорювати спільні дії у розшуках Мар’яни.
- Ні, не так, - раптом перервала розмову Леся. – Ви, непевно, зголодніли, а я тут філософію розвожу. Ходімте до тітки. Ви влаштуєтеся, вона нас нагодує, а потім, якщо у вас немає інших планів, прогуляємося вечірнім святковим Києвом і обговоримо наші проблеми. Не проти?
- Я не знаю, як тобі дякувати. Ти мене врятувала і продовжуєш рятувати.
Дівчина зашарілася, опустила голову, а потім вперто тріпнула нею і легкою ходою попрямувала до під’їзду п’ятиповерхового будинку. Орест поспішив услід. Вони піднялися сходами на третій поверх, і Леся натиснула кнопку дзвінка біля квартири номер десять. За дверима почулися кроки і вони відчинилися. На порозі стояла доволі симпатична жінка років сорока п’яти, одягнена по-домашньому і в капцях на босу ногу.
- Доброго дня, тьотю Ларисо, - привіталася Леся. - Знайомтеся, це Орест. Ми з ним зустрілися сьогодні. Він працює у шведській фірмі «Еріксон». Нещодавно переїхав зі Львова і йому немає де жити. Чи не могла б ти йому допомогти?
- Доброго дня, заходьте, будь ласка, - відступила вбік жінка. - Знімайте черевики і проходьте до кімнати.
Орест з Лесею зайшли до невеличкого коридорчика типової київської «хрущовки». Скинули взуття, і Орест попрямував за Лесею, дорогою озираючи доволі убогу обстановку квартири. Все тут виглядало так, ніби вже давно відсвяткувало срібне весілля. Вони сіли в старі продавлені крісла, вкриті витертими килимками. На стінах, немов картини, висіли килими ще радянського стилю, зовсім невиразні й збляклі. Як і сама Лесина тітка, усе в цій квартирі видавалось видобутим з учорашнього, або й з позавчорашнього дня. До кімнати зазирнула жінка.
- Ви тут собі погомоніть, а я швидко приготую щось попоїсти, - сказала вона і зникла в кухні.
Орест втомлено розправив ноги, відкинувшись на спинку крісла.
- Можливо, ви втомилися і наша прогулянка з виробленням плану розслідування сьогодні відміняється? - турботливо запитала дівчина.
- Зовсім ні, я готовий. Не буду ж я після прийому їжі одразу лягати спати. Лікарі не рекомендують, - посміхнувся Орест. – Потрібен, так би мовити, вечірній променад, моціон, бажано з цікавим співрозмовником. Це саме те, що лікар прописав. Бо обсядуть сумні думки, і через них я все одно не засну вночі. Фактично, я підло використовую тебе, Лесю, для скидання власних проблем. А натомість завантажую тебе. Ось так, дівчинко моя.