Государ дивиться на нас своїми виразними, пильними, щирими й проникливими сіро-блакитними очима. Погляд його неповторний. Його не сплутаєш із жодним іншим. І за цей погляд я готовий не вагаючись віддати життя своє.
— Читав, читав, — каже Государ. — Дотепно написано.
— Государю, ми знайдемо пасквілянта, запевняю вас, — каже Бутурлін.
— Не сумніваюсь. Хоча, маю зізнатися, Терентію Богдановичу, мене не це хвилює.
— Що ж вас хвилює, Государю?
— Мене, любий мій, хвилює — чи правда все те, що написано в поемі цій?
— Що саме, Государю?
— Усе.
Замислюється Бутурлін:
— Государю, важко сказати відразу. Дозвольте проглянути звіт пожежної управи?
— Та не треба ніякого пожежного звіту, князю, — прозорі очі Государя пронизують Бутурліна. — Потрібні свідчення очевидця події.
— Кого ви маєте на увазі, Государю?
— Героя поеми.
Замовкає Бутурлін, перезирається з Батею. Жовнами ходять широкі вилиці Баті.
— Государю, ми не маємо права допитувати членів родини вашої, — каже Батя.
— А я й не змушую вас нікого допитувати. Я просто хочу знати — чи правда все те, що там написано?
Знову мовчанка сповнює кабінет. Тільки переливається фарбами райдужними світлий образ Государя.
— Ну, що ж ви примовкли? — посміхається пан наш. — Без мене діла не буде?
— Без вас, Государю, жодного діла не буде, — схиляє лисувату голову досвідчений Бутурлін.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зітхає Государ. І голосно каже: — Андрію!
Секунд п’ятнадцять минає, і праворуч від лику Государя у фіолетово-синій рамочці з’являється невелике зображення графа Урусова. Зі змарнілого, важкого обличчя графа зрозуміло, що вже читав він поему цю, і читав не раз.
— Здрастуйте, батечку, — граф схиляє свою велику, вухату голову на короткій шиї, з вузьким чолом і великими рисами обличчя; каштанове волосся на його маківці рідке.
— Здрастуй, здрастуй, зятьку, — сіро-блакитні очі дивляться незворушно. — Читав поему про себе?
— Читав, батечку.
— Непогано написано, чорти б його взяли? А мої академіки торочать — нема в нас гарних поетів!
Мовчить граф Урусов, міцно стуливши вузькі губи. Рот у нього, як у жаби, широкий надто.
— Скажи нам, Андрію, чи правда це?
Мовчить граф, опустивши очі, вдихає, сопе й видихає обережно:
— Правда, Государю.
Тепер і сам Государ замислився, насупив брови. Стоїмо всі, чекаємо.
— То, значить, ти і справді любиш їть на пожежах? — питає Государ.
Киває головою важкою граф:
— Правда, Государю.
— Он воно що… Чутки до мене й раніше доходили, та я їм не вірив. Думав — наклепи зводять твої заздрісники. А ти, значить, он який…
— Государю, я вам зараз усе поясню…
— Коли це в тебе почалося?
— Государю, присягаюсь вам усіма святими, присягаюсь могилою матері моєї…
— Не присягайся, — каже Государ раптом так, що в нас в усіх волосся ворушиться.
І не крик це, і не скрегіт зубовний, а діє — як щипці розпечені.
Страшний гнів Государя. А ще страшніше, що ніколи Государ наш голосу не підвищує.
Граф Урусов не боязкого десятка чоловік, муж державний, верховода, мільйонщик із мільйонщиків, мисливець завзятий, на ведмедя принципово тільки з рогатиною ходить, але й той перед голосом цим блідне, ніби гімназист другого класу перед директором.
— Розказуй, коли ти вперше віддався пороку цьому.
Облизує граф свої пересохлі губи жаб’ячі:
— Государю, це… це почалося зовсім випадково… навіть якось вимушено. Хоч, звісна річ, я винен… тільки я… тільки я… це мій гріх, мій, пробачте…
— Розказуй по черзі.
— Я розкажу. Все розкажу, нічого не приховаю. У сімнадцятилітньому віці… Ішов я Ординкою, бачу — будинок горить, а в будинку — жінка кричить. Пожежники ще не приїхали. Люди мене підсадили, заліз я у вікно, щоб допомогти їй. А вона мені як кинеться на груди… Не знаю, Государю, що зі мною сталося… затьмарення якесь найшло… та й жінка, правду кажучи, не красуня, середнього віку… словом… я… словом…
— Ну?
— Словом, я оволодів нею, Государю. Ледь нас витягли потім із полум’я. А після пригоди тієї я сам не свій зробився — тільки про те й згадував. А через місяць у Свято-Петроград поїхав, іду Литейним — квартира горить на третьому поверсі. Тут мене ноги самі понесли — виламав двері, звідки сили взялися — не знаю.
А всередині там — мати з дитиною. Притискає її до грудей, кричить у вікно. Ну, я до неї ззаду й прилаштувався… А потім через півроку в Самарі казначейство зайнялося, а ми з батечком покійним на ярмарок приїхали, і, словом…