— Зрозумів, — вимикаю совину пику дяка.
І слава Богу, а то сьогодні справ хоч відбавляй. На прийомі Государем іноземних грамот вірчих ми, опричні, тепер стоїмо поруч із посольськими. Раніше чашу срібну з водою тримали тільки ми.
А посольські стояли дюжиною півколом. Після 17 серпня Государ вирішив посольських наблизити. Тепер тримаємо чашу навпіл з посольськими: Батя і Журавльов на чаші, я або хтось із правого крила на рушнику, дяк посольський на ліктьовій підтримці, решта — на килимі й на поклонах. Щойно Государ посла нового за руку привітає, грамоти вірчі прийме, то зразу ж — обряд обмивання рук Государеві робимо. Звісно, шкода, що посольські так піднялися після серпня злоповісного. Але — це воля Государева…
Козлова нарешті виходить.
По очах її бачу — дістала. У мене відразу — поштовх крові, серцебиття.
— Андрію Даниловичу, — у вікно вона простягає мені пластиковий пакет з китайської закусочної. — Гроші будуть до 18.00. Я подзвоню.
Киваю, намагаючись бути стриманим, недбало кидаю пакет на вільне сидіння, закриваю вікно. Козлова йде. Від’їжджаю, вирулюю на Тверську. Біля Московської Міської Думи стаю на червону стоянку для державних машин. Засовую руку в пакет.
Відчуваю пальцями прохолодну гладеньку кулю. Ніжно обнімаю її пальцями, заплющую очі: акваріумі Давно, ой давно-давно не тримали мої пальці пречудової кулі. Майже чотири доби. Жах…
Спітнілими від хвилювання пальцями дістаю кулю з пакета, кладу на ліву долоню свою: є! Золоті!
Куля прозора, з найтоншого матеріалу виготовлена. Наповнена поживним розчином прозорим. І в розчині цьому плавають сім малесеньких (5 міліметрів) золотих чечужок. Розглядаю їх, наблизивши кулю до обличчя. Крихітні, мікроскопічні рибки! Божественні, чарівні створіння. Люди великого розуму створили вас на радість нам. Схожі ви, рибки золотисто-моторні, на казкових риб, що за часів стародавніх приносили щастя простим руським Іванам-дурням у вигляді теремів різьблених, доньок царських та пічок самохідних. Але щастя, яке приносите ви, божественні крихітки, годі порівняти з жодними теремами, жодними печами-самоходами, з жодними жіночими пестощами…
Розглядаю кулю. Бачу й без лупи — не надурила Жизель! Сім золотих чечужок у моїх руках. Дістаю лупу, дивлюсь уважніше: чудові, явно китайського виробництва, не Америка вбога й точно вже не Голландія. Бавляться вони в рідній стихії, виблискують на скупому зимовому сонці московському. От і славно!
Телефоную Баті. Показую кулю.
— Молодця, Ком’яго! — підморгує Батя і на знак схвалення клацає по своїй сережці-дзвіночку.
— Куди везти, Батю?
— У Донські.
— Лечу! — вирулюю зі стоянки.
По дорозі в Донські лазні прикидаю — як справи розподілити на решту дня-вечора, як усе встигнути. Та думки плутаються, не дають зосередитись — золоті чечужки поруч у кульці плещуться! Заскреготавши зубами, змушую себе думати про справи державні. Ніби все встигаю — і зірку погасити, і до ворожки злітати.
На Донській вулиці машин багато. Вмикаю рев Государевий.
Здригаються корпуси машин від звуку невидимого, поступаються мені дорогою, звертають. Великий і могутній рев Государевий.
Дорогу розчищає, як бульдозер. Мчу з останнього, поспішаю як на пожежу. Але чечужка золота — сильніша за пожежу буде! Та сильніша й за землетрус.
Підлітаю до жовтої будівлі Донських лазень. На стіні до самого даху — фігура бородатого банщика з густою русявою бородою й двома віниками в м’язистих руках. Ворушить віниками велетень-банщик, підморгує пустотливим блакитним вічком кожні півхвилини.
Засупонивши кулю з рибками під каптан у кишеню куртки поглибше, входжу. Воротарі низько кланяються. Нашу залу Батя вже замовив. Даю зняти із себе каптан чорний, проходжу кори дором склепінчастим. Цокають об камінь мої підківки мідні. Біля дверей, що до зали ведуть, чергує ще один воротар — високий, широкоплечий Коляха. Старий знайомий, щоразу наш спокій опричний оберігає. Повз Коляху татуйованого чужинцеві до покоїв наших ніколи не пройти.
— Здоров, Коляхо! — кажу йому.
— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу, — кланяється він.
— Чи є вже хтось?
— Ви першим будете.
Ну й добре. Найкраще місце собі оберу.
Впускає мене Коляха до зали. Неширока вона, з низькою стелею. Але затишна, звична, обжита. Посередині — купіль кругла.
Праворуч — парна. Тільки зачинена вона, бо непотрібна. Адже у нас тепер особлива пара, хитромудра. Для неї й віника не знайдеться на землі…
Довкола купелі лежаки ромашкою виставлені. Сім. За числом рибок у кульці заповітній. Дістаю її з кишені куртки моєї парчевої, сідаю на краєчок лежака. Лежить на долоні кулька з рибками.