Ну що ж, непогано. Надто емоційно, як і завжди в Сиркова, зате справді — виразно. Правий яточник. Треба купити книжульку — сам спершу прочитаю, потім Пососі подарую, щоб він цю поему замість сороміцьких «Заповітних казок» почитував. Дивись, отямиться, бовдур…
— Скільки? — питаю.
— Для всіх — три карбованці, але для пана опричника — два з полтиною.
Недешево. Ну, та на Государевій історії гріх заощаджувати.
Даю гроші. Яточник бере з поклоном. Сунувши книгу в кишеню, сідаю в «мерина».
І даю по газах.
«Зірки гасити — не мед водою розводити», — любить Батя наш казати. І то правильно — важливе це діло, державне. Але вправності вимагає, підходу особливого. Розумне діло, одне слово. І розумних виконавців потребує.
Щоразу щось вигадувати-винаходити треба. Це вам не земські садиби палити…
Отже, знову в центр їду. Знову Якиманкою переповненою, знову червоною смугою. В’їжджаю на Кам’яний міст. Сонце з-за хмар зимових визирнуло, Кремль освітило. І засяяв він. Славно, що ось уже 12 років як він білокам’яним став. І замість бісівських пентаклів на вежах Кремля Московського сяють золотом державні орли двоголові.
Дивний Кремль при ясній погоді! Сяйво лине від нього. Сліпить очі Палац Влади Російської так, що аж дух перехоплює. Рафінадом біліють стіни й вежі кремлівські, сухозолотицею палають куполи, стрілою здіймається в небо дзвіниця Іоанна Ліствичника, суворими стражниками стоять кругом ялини блакитні, вільно й гордо майорить прапор Росії. Тут, за стінами білокам’яними, сліпучими, зубчастими — серце землі Російської, престол держави нашої, средостіння й осереддя всієї Росії-матінки. За ра фінад Кремля, за державних орлів, за прапор, за мощі правителів російських, у соборі Архангельському впокоєні, за меч Рюрика, за шапку Мономаха, за Цар-гармату, за Цар-дзвін, за бруківку площі Красної, за Успенський собор, за вежі кремлівські не шкода й життя своє віддати. А за Государя за нашого — і другого життя не шкода.
Сльози навернулися…
Повертаю на Воздвиженку. Смикає мене мобіло трьома ударами батога: тисячник із загону «Добрі молодці» доповідає, що все готове в них до гасіння. Але хоче деталі уточнити, утрясти, обмізкувати, обкумекати. Не впевнений, ясна річ. Так для того ж я до тебе і їду, капустяна ти голово! Цим загоном молодий граф Ухов із Внутрішнього Кола верховодить, а підкоряються вони особисто Государеві. Повна назва їхня: «Союз російських добрих молодців в ім’я добра». Хлопці вони молоді, запальні, правильні, але нагляду потребують. Оскільки з керівництвом у них від самого початку щось не склалося — не щастить на мізкуватих, хоч заріжся! Щороку Государ тисячника їхнього змінює, а толку, як і раніше, мало. Містика… Ми в опричнині цих архарівців «добромольцями» звемо. Не все в них виходить, ох, не все… Ну, та нічого, допоможемо. Поділимось досвідом, не вперше.
Під’їжджаю до їхньої управи, багато прикрашеної. Мізків у них мало, а ось грошей — хоч сракою їж. Аж тут — червоний дзвінок на мобіло. Справа важлива. Батя:
— Ком’яго, ти де?
— У «добромольців», Батю.
— Кидай їх до біса, дуй в Оренбург. Там наші з митниками зчепились.
— Так це ж лівого крила клопіт, Батю, я ж у цій справі колишній.
— Чапиж матір ховає, Сірий із Воском у Кремлі в графа Савельева на нараді, а Самося-дурень в’їхав у когось зі Стрілецького Приказу на Остоженці.
От тобі й на.
— А Балдохай?
— У відрядженні, в Амстердамі. Давай, Ком’яго, дуй, поки нас не взули. Ти ж працював на митниці, знаєш ‘їхню кухню. Там кусень тисяч на сто, серйозна тяга. Зірветься — не пробачимо собі.
Митники й так знахабніли за останній місяць. Розберись!
— Слово й Діло, Батю!
Та-а-к. Оренбург. Це значить — Дорога. А з Дорогою не жартують. За неї битися треба до крові. Дзвоню «добромольцям», даю відбій до вечора:
— На виття приїду!
Вирулюю на бульвари, потім — знову через міст Кам’яний у підземну Калузьку-2. Широка вона, рівна. Витискаю 260 верст на годину. І через вісімнадцять хвилин під’їжджаю до Внуковського аеропорту. Ставлю свій «мерин» на державну стоянку, проходжу до зали. Зустрічає мене дівиця в синій формі «Аерофлоту» з аксельбантами, із шиттям срібним, у ботфортах і рукавичках із білої шкіри, запрошує до коридору безпеки. Притуляю праву руку до квадрата скляного. Зависає в повітрі, смолою сосновою ароматизованому, усе моє життя: рік народження, звання, місце проживання, громадянський стан, реєстр, звички, тілесно-душевні прикмети — родимки, хвороби, психосома, ядро характеру, смаки, вади, розміри членів і органів. Дивиться дівиця на душевність і тілесність мою, розрізняє, порівнює. «Прозорість у всьому», — як каже наш Государ. І слава Богу: ми в себе на батьківщині, чого соромитись. © http://kompas.co.ua