— Куди зволите летіти, пане опричнику? — питає службовка.
— Оренбург, — відповідаю. — Перший клас.
— Ваш літак вилітає за двадцять одну хвилину. Вартість квитка — 12 карбованців. Час у польоті — п’ятдесят хвилин. Як будете платити?
— Готівкою.
Ми тепер завжди й скрізь платимо тільки справжньою монетою.
— Якою?
— Другого карбування.
— Чудово, — вона оформляє квиток, розмішуючи повітря руками у світляних рукавичках.
Я даю гроші: золоту десятку зі шляхетним профілем Государя й два карбованці. Вони зникають у матовій стіні.
— Прошу вас, — легко вклонившись, вона запрошує мене пройти до палати очікування для пасажирів першого класу.
Проходжу. Одразу ж чоловік у папасі білій і білій козачій формі з найнижчим поклоном бере верхній одяг. Віддаю йому чорний каптан із шапкою. У просторій палаті для першого класу народу небагато: дві родини багато виряджених казахів, четверо тихих європейців, старий китаєць із хлопчиком, дворянин з трьома слугами, якась самотня пані й двоє гучноголосих, п’яненьких купців. І всі, за винятком пані й китайців, щось їдять. Трактир тут гарний, знаю, їв не раз. А після чечужок золотих завжди закусити кортить. Сідаю за стіл. Миттю з’являється прозорий служка, ніби зійшовши з гоголівських сторінок безсмертних — повнощокий, червоногубий, завитий, усміхнений:
— Чого зволите-с?
— Зволю я, братику, випити, закусити й попоїсти легенько.
— Горілочка житня із золотим і срібним пісочком, ікорка осетрова шанхайська, баличок тайюаньський, груздики солоні й у сметанці, холодець яловичий, заливний судачок підмосковний, окіст гуандунський.
— Давай-но срібної житньої, груздів у сметані й холодець.
Чим погодуєш?
— Юшечка чечужна, борщ московський, качка з ріпою, кролик у локшині, форель на вугіллі, підсмажка яловича з картоплею.
— Юшку. І склянку солодкого квасу.
— Слухаюсь.
Прозорий зникає. З ним можна було поговорити про що завгодно, хоч би й про супутники Сатурна. Пам’ять у нього в принципі безмежна. Якось напідпитку я спитав у місцевого прозорого формулу живородного волокна. Назвав. А потім якнайдокладніше переказав технологію процесу. Батя наш, коли вип’є, любить ставити прозорим одне-єдине питання: «Скільки часу залишилось до вибуху Сонця?» Відповідають з точністю до року… Але зараз — нема часу на кураж, та й їсти хочеться.
Замовлення миттю з’являється зі столу. Отакі от столи тут гостинні. Горілки подають завжди графин. Випиваю чарку, закушую солоними груздями в сметані. Краще за цю закуску поки що нічого не вигадано людством. Навіть нянчині малосольні огірки тьмяніють поруч із цим. З’їдаю пречудовий шматок холодцю з гірчицею, випиваю залпом склянку солодкуватого квасу, беруся за юшку. Її завжди не поспішаючи їсти треба. Їм, у різні боки поглядаю. Купці закінчують другий графин, теревенять про якісь «протягування третього ступеня» і «стосильні паракліти», якими вони отоварилися в Москві. Європейці неголосно перемовляються по-англійськи. Казахи белькочуть по-своєму, поїдаючи тістечка і запиваючи їх чаєм. Китаєць із хлопчиком жують із пакетиків щось своє. Пані відчужено курить. Доївши юшку, прошу чашку кави по-турецьки, дістаю сигарети, закурюю. Викликаю наших на Дорозі: треба в курс справи ввійти. З’являється обличчя Потрохи. Переводжу мобіло на таємну розмову. Потроха швидко торохтить:
— Дванадцять трейлерів, «Висока мода», Шанхай-Тирана, зробили їм «малий тіп-тіріп», зупинили відразу ж після Воріт, на відстійник відрулили, а страхувальники вперлися — їм проплатили за старим ярликом, нову угоду вони партолити не хочуть, ми натисли через Палату, а начальник каже — в них із тими купцями свій інтерес, там мокра чолобитна, ми — знову до митників, а ті з ними в долі, старший закриває справу, дяк згорнувся, коротко кажучи — їх через дві години відпустять.
— Зрозумів, — замислююсь.
У таких справах гарним шахістом треба бути, далеко прораховувати. Не проста справа, але зрозуміла. Судячи з того, що дяк із Митного Приказу згорнувся, виходить, що в них коридор з поклоном, а угоду вони відразу ж після застави підновили. Значить, у казахів вони пройшли чисто. Зрозуміло: митники закрились, щоб на Західних Воротах посміхнутися. Другу угоду вони здадуть, проплатять по-білому, потім порвуть страховку, а західні дяки складуть акт про чотири години, потім крота сховають, чисту угоду підпишуть — і попливли дванадцять трейлерів із «Високою модою» до албанського міста Тирана. І знову митники над нами гору візьмуть.