Думаю. Чекає Потроха.
— Ось що, хлопче. Візьми сердечного, домовся з дяком про білу нараду, візьми на зустріч обсаленого піддячого й постав поруч своїх лікарів. Гнила угода є у вас?
— Звісно. А на котру зустріч призначати?
Дивлюсь на годинник:
— За півтори години.
— Зрозумів.
— І скажи дякові, що я маю.
— Зрозумів.
Прибираю мобіло. Гашу недопалок. Уже оголосили посадку.
Притуляю долоню до стола, дякую прозорому за обід, проходжу коридором ніжно-рожевим, акацією квітучою пахнучим, до літака. Невеликий він, але затишний — «Боїнг-іценді-797».
Написи скрізь китайською, ясна річ: хто «Боїнги» тепер будує, той і музику замовляє. Проходжу в салон першого класу, сідаю.
Першокласників, окрім мене, всього троє — старий китаєць із хлопчиком і та пані самотня. Лежать усі наші три газети: «Русь», «Коммерсантъ» і «Возрождение». Новини я всі знаю, а читати з паперу охоти нема.
Літак злітає.
Замовляю собі чай, замовляю кіно старе: «Смугастий рейс».
Я на справу коли лечу — завжди старе веселе кіно дивлюся, звичка така. Гарне кінце, веселе, хоч і радянське. Дивишся про те, як левів-тигрів на кораблі везуть, а вони з кліток вириваються й людей лякають, і думаєш — жили ж люди руські і тоді, за часів Смути Червоної. І не надто, скажемо, від нас відрізнялися. Хіба тільки тим, що майже всі безбожниками були.
Поглядаю, що інші дивляться: китайці — «Річкові заводі», ясна річ, а пані… о, цікаво… — «Велика Російська Стіна». Ніколи б не сказав із вигляду цієї пані, що полюбляє вона таке кіно. «Велика Російська Стіна»… Років із десять тому це знято великим нашим Федором Лисим на прізвисько Федя-З’їв-Ведмедя. Найважливіше кіно в історії Відродженої Росії. Про змову Посольського Приказу й Думи, про закладини Західної Стіни, про Государеву боротьбу, про перших опричних, про героїчних Валуя і Звєрога, що загинули тоді на дачі міністра-зрадника. Сама справа ввійшла до історії російської під назвою «Розпиляти й продати». А скільки галасу викликала ця фільма, скільки суперечок, скільки питань і відповідей! Скільки машин і пик побили через неї! Актор, який зіграв Государя, пішов після цього в монастир. Давненько, давненько цю фільму не переглядав. Але — напам’ять знаю, оскільки для нас, опричних, це щось на зразок навчального посібника.
Бачу, на бульці блакитній обличчя міністра закордонних справ і помічника його, голови Думи. Укладають вони на дачі міністра страшну угоду про розподіл Росії.
ГОЛОВА ДУМИ: Ну, владу ми візьмемо. Ну, а з Росією що робити, Сергію Івановичу?
МІНІСТР: Розпиляти й продати.
ГОЛОВА: Кому?
МІНІСТР: Схід — японцям, Сибір — китайцям, Краснодарський край — хохлам, Алтай — казахам, Псковську область — естонцям, Новгородську — білорусам. А вже серединку — собі залишимо. Усе готове, Борисе Петровичу. Людці-бо вже не тільки підібрані, а й розставлені. (Пауза багатозначна, свічка горить.) Завтра! Ну?
ГОЛОВА (озираючись): Щось лячно, Сергію Івановичу…
МІНІСТР (обнімає голову, гаряче дихаючи): Не боїсь, не боїсь! Разом зі мною Москвою заправляти будеш!
Га? Москвою (любострасно примружує очі): Вдумайся, рідний! Уся Москва в нас отут буде (показує пухку долоню)! Ну, підпишеш?
І тут-таки крупним планом — очі голови Думи. Забігали вони спершу лякливо, зацьковано, як у вовчари загнаного, а потім раптом у них злість прокинулась, у лють шалену переростаючи. І відразу ж — музика грізна насунулась, тінь пролягла коса, тривожна, фіранка від вітру нічного гойднулася, свічку задуло, собака загавкав. І в темряві стискаються кулаки в голови — спочатку від страху затремтівши, а потім — від злості й ненависті до держави Російської.
ГОЛОВА (скрегочучи зубами): Усе підпишу!
Гарний постановник Федя Лисий. Недарма відразу після фільми цієї Государ його головою Кіношної Палати поставив. Але ця пані… На вигляд вона із дворян. А для дворян ця фільма — як баранові ніж. Дивиться пані в бульку з фільмою, ніби й не бачить нічого. Неначе крізь бульку дивиться. Обличчя холодне, байдуже. Не вельми красиве, але породисте. Видно, що не в притулку Новослобідському зростала.
Не витримую:
— Пані, вам подобається ця фільма?
Повертає до мене пещене обличчя своє:
— Надзвичайно, пане опричнику.
Жоден м’яз обличчя не здригнеться. Спокійна, як змія: