Приїхали! На галявині широкій височить терем чудернацький, із вікових сосен рубаний, із башточками вигадливими, із віконцями ґратчастими, із лиштвами різьбленими, із мідним дахом лускатим, півнями й флюгерами оздобленим. Обнесений терем тином десятиаршинним, з товстелезних і загострених догори колод складений. Такий тин ані людина, ані звір не перелізуть. Хіба що камінний Єрмак Тимофійович переступити спробує, та й той яйця свої гранітні пообдирає.
Під’їжджаємо до воріт тесових, широчезних, залізом кутим оббитих. Посилає «Чжу-Ба-Цзе» сигнал невидимий, нечутний.
Розходяться стулки воріт. В’їжджаємо на подвір’я садиби Нарасковії. Обступає машину сторожа в костюмах китайських, з мечами та палицями шипастими. Усі внутрішні стражники в ясновидиці — китайці, майстри кунг-фу. Виходжу з «кабана», піднімаюся по сходах ґанку різьбленого, дерев’яними звірами сибірськими прикрашеного. Але всі звірі тут — тільки в гармонії любові перебувають. Не ґанок — диво дивне! Тут і рись, що козулі лоб вилизує, і вовки, які з кабаном граються, і зайці, що з лисицею цілуються, і рябчик, що на горностаєві сидить. Два ведмеді підтримують стовпи ґанку.
Заходжу.
Усередині — зовсім інакше. Нема тут нічого різьбленого, дерев’яного, руського. Голі рівні стіни, каменем-мармуром облицьовані, кам’яна підлога, зеленим підсвічена, стеля з чорного дерева. Горять світильники, куряться пахощі. Жебонить водоспад по стіні гранітній, біліють лілії у водоймі.
Нечутно наближаються до мене слуги ясновидиці. Ніби тіні вони зі світу потойбічного: прохолодні 'їхні руки, непроникні обличчя. Забирають у мене зброю, мобіло, каптан, куртку, шапку, чоботи. Залишаюсь я в сорочці, у підштаниках та в шкарпетках козячих. Простягаю руки назад. Вдягають на мене слуги безшумні шовковий халат китайський, застібають ґудзики матерчаті, взувають ноги в м’які капці. Так тут заведено з усіма. І графи, і князі, і вельможі столичні з Кола Внутрішнього в халати перевдягаються, коли ясновидицю відвідують.
Проходжу всередину будинку. Як завжди — порожньо й тихо. Стоять у напівмороці вази китайські, звірі, з каменя виточені.
Видніються на стінах ієрогліфи, що про мудрість і вічність нагадують.
Голос китайця:
— Пані чекає на вас біля вогню.
Значить, знову в камінній говорити будемо. Любить вона перед вогнем розмови вести. Чи — просто мерзне? Хоча на вогонь дивитися — задоволення велике. Як наш Батя каже — три речі є, на які хочеться дивитися й дивитися невідривно: вогонь, море й чужа робота.
Проводять мене безшумні стражники в камінну палату. Сутінки тут, тихо. Тільки дрова в каміні широкому горять, потріскують.
Але це не тільки дрова, а й книги. Книги впереміш із дровами березовими — як завжди в ясновидиці. І поруч з каміном — купка дров та купка книг. Цікаво, що сьогодні палить ясновидиця?
Минулого разу вона поезію палила.
Двері відчиняються, лунає шурхіт. Прийшла.
Обертаюся. Іде до мене ясновидиця Парасковія на незмінних своїх милицях, що синім світяться, тягнучи ноги тонкі по підлозі, втупившись у мене непорушно-веселими очима своїми. Шурх, шурх, шурх. Це ноги її по підлозі гранітній тягнуться. Це її звук.
— Здрастуй, голубе.
— Здрастуй, Парасковіє Мамонтівно.
Плавно рухається вона, ніби на ковзанах по льоду ковзає. Підходить зовсім близько, завмирає. Дивлюся в обличчя її. Незвичайне це обличчя. Іншого такого нема в усій Росії. Не жіноче воно й не чоловіче, не старе й не молоде, не сумне й не веселе, не зле й не добре. А ось очі її зелені — веселі завжди. Ну, та ці веселощі нам, простим смертним, не збагнути. Що стоїть за ними — одному Богу звісно.
— Прилетів?
— Прилетів, Парасковіє Мамонтівно.
— Сідай.
Сідаю в крісло перед каміном. Вона опускається на свій стілець із темного дерева. Киває слузі. Той бере книгу з купки, кидає у вогонь.
— Знову зі старим ділом?
— Із тим самим.
— Старе, воно як камінь у воді. Риби довкола каменя того плещуться, а вгорі птахи небесні літають, у повітрі білому грають, птахи пригожі, на людей схожі. А люди обертаються та назад не повертаються. Живуть собі славно та бурмочуть несправно, падають рядами, обкладаються гробами, під землю ходять, із жінок знову виходять.
Замовкла вона, у вогонь дивиться. Мовчу і я. Перед нею завжди якась боязнь у душі прокидається. Я перед Государем так не торопію, як перед Парасковією.
— Знову волосся привіз?
— Привіз.
— І сорочку?
— І сорочку натільну привіз, Парасковіє Мамонтівно.
— Сорочка натільна — від усього вільна, живе-поживає, розуму наживає, прокисне-зістариться, в окропі звариться, просушиться, пропрасується, на коханому покрасується, до тіла пригорнеться, добром відгукнеться.