Дивиться у вогонь. А там горить книга Федора Михайловича Достоєвського «Ідіот». Зайнялася з країв, обкладинка вже димиться. Знову робить ясновидиця знак слузі. Кидає він у вогонь іще одну книгу: Лев Миколайович Толстой «Анна Кареніна». Падає книга важка у вугільний жар оранжевий, лежить, лежить, а потім одразу вся й спалахує. Дивлюсь зачаровано.
— Чого дивишся? Чи книжок ніколи не палив?
— У нас, Парасковіє Мамонтівно, тільки шкідливі книги палять. Сороміцькі та крамольні.
— А ці, по-твоєму, корисні?
— Класика російська корисна для держави.
— Голубе, книги мають бути тільки ділові: із теслярської справи, із пічної, із будівельної, із цегельної, із корабельної, із механічної, із ткацької, із шацької, із токарної, із ливарної, із трошної та із брошної, із електричної та з пластичної.
Не сперечаюся з нею. Остерігаюся. Вона завжди права. Розгнівається — їй людину втришия вигнати нічого не варто. А мені — діло важливе зробити треба.
— Чого мовчиш?
— А що… тут казати?
— Ну, розкажи, що там у вас у Москві коїться?
Знаю, що в домі у ясновидиці немає ні бульок новинарських, ні радіо. Це по-перше. А по-друге — не любить вона нас, опричних. Ну, та не одна вона. І слава Богу…
— У Москві життя благополучне, люди живуть заможно, бунтів нема, будують новий тракт підземний від Савеловського вокзалу до Домодєдова…
— Я не про те, голубе, — уриває вона мене. — Скількох убили сьогодні? Я ж відчуваю — від тебе парною кров’ю несе.
— Придавили одного дворянина.
Дивиться вона на мене пильно, каже:
— Придавили одного, а вивели десять. Кров кров’ю не покриється. Кров на крові закриється. Закриється, знеможе, упріє — переможе. Загоїться кіркою, обернеться міркою, прорветься, розтане, новою кров’ю повстане.
І знов у вогонь витріщається. Її не збагнеш: минулого разу мене ледь не вигнала, дізнавшись, що на Лобному місці шістьох дяків із Торговельної Палати відчухрали. Сичала, що кровопивці ми темні. А позаминулого разу, дізнавшись про страту далекосхідного воєводи, сказала — мало…
— Государ ваш — біла береза. А на березі тій сучок сухий. А на сучку шуліка сидить, білку живу в спину клює, білка зубами скрегоче, якщо послухати вухом чистим — у скреготі тому два слова чутно: «ключ» і «схід». Розумієш, голубе?
Мовчу. Їй говорити будь-що дозволено. Б’є вона мене своєю рукою кістлявою по лобі:
— Думай!
Що тут думати? Думай — не думай, все одно ні чорта не збагнеш.
— Що між словами цими міститься?
— Не розумію, Парасковіє Мамонтівно. Може… дупло?
— Розумом ти скорботний, голубе. Не дупло, а Росія.
Он воно як… Росія. Коли — Росія, я очі додолу зразу опускаю. У вогонь дивлюсь. А там горять «Ідіот» і «Анна Кареніна».
І маю сказати — добре горять. Узагалі, книги добре горять. А вже рукописи — як порох. Бачив я чимало вогнищ із книжок-рукописів — і в нас на подвір’ї і в Таємному Приказі. Та й сама Письменницька Палата палила на Манежній, від власних крамольників очищаючись, нам роботи відбавляючи. Одне можу сказати — біля книжкових багать завжди якось тепло дуже. Теплий вогонь цей.
А ще тепліше було вісімнадцять років тому. Тоді на Красній площі палив народ наш свої закордонні паспорти. Ото було багаття!
На мене, підлітка, тоді це сильне враження справило. У січні, по лютому морозу несли люди на заклик Государя свої закордонні паспорти на головну площу країни та й жбурляли у вогонь. Несли й несли. З інших міст приїздили, щоб у Москві-столиці спалити спадщину Білої Смути. Щоб присягнути Государеві. Горіло те багаття майже два місяці…
Поглядаю на ясновидицю. Витріщились її очі зелені у вогонь, про все забувши. Сидить, як мумія єгипетська. А діло ж не чекає.
Кахикнув.
Заворушилася:
— Коли ти молоко пив востаннє?
Став згадувати:
— Позавчора за сніданком. Але я, Парасковіє Мамонтівно, молоко окремо ніколи не п’ю. Я його з кофієм уживаю.
— Не пий молока коров’ячого. Їж тільки масло коров’яче. Знаєш — чому?
Нічого я не знаю, чорти б мене взяли…
— Молоко коров’яче — співає добряче: на серці побуду, знайду отруту, розведу водою, накрию собою, помолюсь теляті, моєму дитяті, телячі кості завітають у гості, кісточки білі, на витівки вмілі, прогримлять, помруть, силу заберуть.
Киваю:
— Не буду, не буду молока пити.
Бере вона мою руку кістлявою, але м’якою рукою своєю: