Розчиняються білі двері, залітає до малої їдальні левретка Катерина, обнюхує мене, дзявкає двічі, чхає по-собачому, застрибує на своє крісло. Я ж устаю, дивлюся у двері розчинені із застиглими по боках слугами. Статечні й упевнені кроки наближаються, наростають, і — у шелесті сукні з темно-синього шовку з’являється в дверному прорізі Государиня наша. Велика вона, широка, ставна. Віяло складене в сильній руці її. Волосся розкішне прибране, вкладене, заколоте золотими гребенями, що коштовним камінням переливаються. На шиї в Государині кільце оксамитове з алмазом «Падишах», сапфірами облямованим. Напудрене владне обличчя її, напомаджені чутливі губи, блищать глибокі очі під чорними віями.
— Сідай, — махає вона» мені віялом і всідається в крісло, підсунуте слугою.
Сідаю. Вносить слуга невелику морську мушлю з дрібно покришеним голуб’ячим м’ясом, ставить перед Катериною. Ковтає левретка м’ясо, Государиня погладжує її по спині:
— Їж, рибко моя.
Вносять слуги золотий глечик з вином червоним, наповнюють келих Государині. Бере вона келих у велику руку свою:
— Що вип’єш зі мною?
— Що накажете, Государине.
— Опричникам личить горілку пити. Налийте йому горілки!
Наливають мені горілки в шкалик кришталевий. Безшумно ставлять слуги закуски на стіл: ікра білугова, шийки ракові, гриби китайські, локшина гречана японська в льоді, рис розварний, овочі, тушковані в прянощах.
Піднімаю шкалик свій, встаю, неабияк схвильований:
— Доброго здоров’я, Го… гу… су… дадируня…
Від хвилювання язик заплівся: уперше в житті за столом Государині сиджу.
— Сідай, — махає вона віялом, відпиває з келиха.
Випиваю одним духом, сідаю. Сиджу, як бовдур. Не чекав від себе такої боязні. Я при Государеві так не знічуюсь, як при Государині нашій. А не найлякливіший же серед опричних…
Не звертаючи на мене уваги, Государиня закушує неспішно:
— Що новенького в столиці?
Знизую плечима:
— Особливого — нічого, Государине.
— А неособливого?
Дивляться пильно її очі чорні, нікуди від них не дінешся.
— Та й неособливого… теж. Оце, задушили дворянина.
— Куніцина? Знаю, бачила.
Виходить, коли прокидається Государиня наша, то їй відразу ж новинарську бульку підносять. А як же ж інакше? Справа державна…
— Що ще? — питає, ікру білугову на грінку житню намазуючи.
— Та… загалом… якось… — мимрю я.
Дивиться прямо в очі.
— А що ж ви так із Артамошею маху дали?
Он воно як. І про це знає. Набираю повітря в легені:
— Государине, це моя провина.
Дивиться уважно:
— Це ти гарно сказав. Коли б ти на «добрих молодців» валити став, я б тебе зараз же відшмагати наказала. Прямо тут.
— Пробачте, Государине. Затримався зі справами, не встиг вчасно, не попередив.
— Буває, — відкушує вона від грінки з ікрою й запиває вином. — Їж.
Слава Богу. Їсти в моєму становищі краще, ніж мовчати. Чіпляю шийку ракову, відправляю в рот, хлібцем житнім заїдаю. Государиня жує, вино попиваючи. І раптом посміхається нервово, ставить келих, перестає жувати. Завмираю я.
Дивляться очі її пильно:
— Скажи, Ком’яго, за що вони мене так ненавидять?
Набираю в легені повітря. І… випускаю. Нічого відповісти.
А вона дивиться вже крізь мене:
— Ну, люблю я молодих гвардійців. І що з того?
Наливаються сльозами чорні очі її. Витирає вона їх хусточкою.
Збираюся з духом:
— Государине, це жменька злісних відщепенців.
Зиркає вона на мене, як тигриця на мишу. Шкодую, що рота відкрив.
— Це не жменька відщепенців, дурню. Це народ наш дикий!
Розумію. Народ наш — не цукор. Працювати з ним важко. Але іншого народу нам Бог не дав. Мовчу. А Государиня, забувши про їжу, кінчик складеного віяла до губ своїх притискає:
— Заздрісні вони, бо раби. Підйолдикувати вміють. А посправжньому нас, владних, не люблять. І ніколи вже не полюблять. Нагода випаде — на шматки розірвуть.
Збираюся з духом:
— Государине, не хвилюйтеся — скрутимо ми в’язи цьому Артамоші. Розчавимо, як вошу.
— Та до чого тут Артамоша! — б’є вона віялом по столу, встає різко.
Я миттю схоплююсь.
— Сиди! — махає мені.
Сідаю. Левретка гарчить на мене. Походжає Государиня їдальнею, грізно сукня її шелестить:
— Артамоша! Хіба ж у ньому річ…
Ходить вона туди-сюди, бурмоче щось собі. Зупиняється, віяло на стіл кидає:
— Артамоша! Це дружини дворянські, що мені заздрять, юродивих підмовляють, а ті народ каламутять. Від дружин дворянських через юродивих у народ вітер крамольний дме. Нікола Волоколамський, Андрюха Загорянський, Афоня Останкінський — що про мене мелють, га? Ну?!