— Випий, рідний!
Обводить Батя нас очима посоловілими, обирає:
— Воск!
Подає Воск чашу Баті. Зрозуміло, сьогодні діві у фаворі. Справедливо. Заробили.
Осушує Батя чашу квасу медвяного, відсапується, відригує.
Обводить нас очима. Завмираємо. Вичікує Батя, підморгує. І промовляє довгоочікуване.
— Ціпу-ціпу-ціпу!
Мерхне світло, висувається зі стіни мармурової рука сяюча зі жменею пігулок. І як ті, хто висповідався, стають до причастя, так до долоні осяйної стаємо ми в чергу покірну. Підходить кожен, бере свою пігулку, кладе в рот під язика, відходить. Підходжу і я.
Беру пігулку, на вигляд непоказну зовсім. Кладу в рот, а пальці вже тремтять, а коліна вже підгинаються, а серденько вже молотом неспокійним стукає, а кров уже в скроні ломиться, як опричники до садиби земської.
Накриває язик мій тріпотливий пігулку, наче хмара храм, що на пагорбі стоїть. Тане пігулка, солодко тане під язиком, у слині, що хлинула на неї, як та річка Йордань, коли навесні розливається. Калатає серце, перехоплює подих, холонуть кінчики пальців, краще очі бачать у напівмороці. І ось довгоочікуване: поштовх крові в прутень. Опускаю очі донизу. Бачу прутень мій, що кров’ю наливається. Піднімається прутень мій оновлений, із двома хрящовими вставками, із вістрям з гіперволокна, із рельєфними окантовками, із м’ясною хвилею, із рухомим татуюванням. Піднімається, наче хобот мамонта сибірського. А під прутнем хвацьким починають світитись вогнем багряним важкі яйця. І не тільки в мене. У всіх, хто від долоні сяючої причастився, яйця жевріють, як світлячки в трухлячках нічних на Івана Купала. Спалахують яйця опричні. І кожні — своїм світлом. У правого крила світло це з червоного в багряне перетікає, у лівого — від блакитного у фіолетове, а в молодняка — зелені вогники всіх відтінків. І тільки в Баті нашого яйця особливим вогнем сяють, вогнем, що від усіх наших відрізняється, — жовто-золоті яйця в Баті дорогого. У цьому — велика сила братерства опричного. У всіх опричних яйця оновлені китайськими лікарями вправними. Світло лине від яєць, що мужньої любові зажадали. Силу набирають від прутнів посталих. І доки світло це не згасло — живі ми, опричники.
Сплітаємося в обіймах братніх. Міцні руки міцні тіла обхоплюють. Цілуємо один одного в уста. Мовчки цілуємо, по-чоловічому, без бабських ніжностей. Цілуванням одне одного розпалюємо й вітаємо. Банщики між нами метушаться з горщиками глиняними, маззю китайською наповненими. Зачерпуємо мазі густої, ароматної, намазуємо собі прутні. Снують безсловесні банщики як тіні, бо не світиться в них нічого.
— Гойда! — вигукує Батя.
— Гойда-гойда! — вигукуємо ми.
Зводиться Батя першим. Наближає до себе Воска. Вставляє Воск у Батину сраку прутня свого. Крекче Батя від задоволення, шкірить у темряві зуби білі. Обнімає Воска Шелет, вставляє йому змазаний ріг свій. Охкає Воск утробно. Шелету Сірий заправляє, Сірому — Самося, Самосі — Балдохай, Балдохаю — Мокрий, Мокрому — Нечай, а вже Нечаю липку палю забити й моя черга настала. Обхоплюю брата півокрипого лівою рукою, а правою спрямовую прутня свого йому в сраку. Широка срака в Нечая.
Вганяю прутня йому по самі яйця багряні. Нечай навіть не крекче: звик, опричник корінний. Обхоплюю його міцніше, притискаю до себе, лоскочу бородою. А вже до мене Бубон прилаштовується.
Відчуваю сракою тремтливу булаву його. Важка вона — без поштовху не влізе. Торкається Бубон, вганяє в мене товстоголового прутня свого. До самих кишок дістає махина його, стогін нутряний із мене вичавлюючи. Стогну у вухо Нечаеве. Бубон крекче в моє, руками молодецькими мене обхоплює. Не бачу того, хто вставляє йому, але за кректанням розумію — прутень гідний. Ну, та й нема серед нас негідних — усім китайці прутні обновили, зміцнили, облаштували. Є чим і один одному насолодити, і ворогів Росії покарати. Збирається, з’єднується гусінь опрична. Ухкають і крекчуть позаду мене. За законом братерства лівокрипі з правокрилими чергуються, а вже потім молодь прилаштовується. Так у Баті заведено. І слава Богу…
За зойками й бурмотінням розумію — молодих черга настала.
Підбадьорює Батя їх:
— Не бійсь, зелень!
Стараються молоді, рвуться один одному в сраки тугі. Допомагають їм банщики темні, спрямовують, підтримують. Отпередостанній молодий скрикнув, останній крекнув — і готова гусінь.
Склалася. Завмираємо.
— Гойда! — кричить Батя.
— Гойда-гойда! — гримимо у відповідь.
Зробив крок Батя. І за ним, за головою гусені рухаємось усі ми. Веде Батя нас у купіль. Простора вона, містка. Теплою водою наповнюється, замість крижаної.