Выбрать главу

— Слава Богу… — відригує Батя китайською вуглекислотою.

Дивиться граф на свої нігті пещені, торкає перстень з їжаком діамантовим: паузу витримує. Мовить:

— У Підмосков’ї в мене маєток, у Переяславському повіті й під Воронежем, у Дивногір’ї. Ну й будинок на П’ятницькій, ти там бував…

— Бував… — зітхає Батя.

— Так ось, Борисе Борисовичу. Будинок на ГГятницькій я опричнині віддаю.

Тиша. Мовчить Батя. Мовчить Урусов. Мовчимо й ми. Завмер Цао з відкупореною пляшкою сичуаньського в руці. Будинок Урусова на ГГятницькій… Це й будинком назвати соромно: палац!

Колони із шаруватого мармуру, дах зі скульптурами й вазами, ажурні ґрати, воротарі з алебардами, кам’яні леви… Усередині я не був, але здогадатися неважко, що там іще крутіше, ніж зовні.

Подейкують, у графа в приймальні підлога прозора, а під нею — акваріум з акулами. І всі акули — смугасті як тигри. Вишукано!

— Будинок на П’ятницькій, — примружується Батя. — За що такий багатий подарунок?

— Це не подарунок. Ми з тобою люди ділові. Я вам будинок, ви мені дах. Опала мине — ще додам. Не скривджу.

— Серйозна пропозиція, — примружується Батя, обводить нас поглядом. — Обговорити доведеться. Ну, хто?

Підводить руку Воск заповзятий.

— А дай-но я молодих послухаю, — зиркає Батя на молодь. — Га?

Підводить руку жвавий Потика:

— Дозволь, Батю!

— Кажи, Потико.

— Вибачай, Батю, але здається мені, що негоже нам мерців прикривати. Бо ж мертвому байдуже — чи є над ним дах, чи нема.

Та й не дах йому потрібен. А кришка.

Тиша в залі лазневій запанувала. Тиша гробова. Позеленіло обличчя графове. Прицмокує губами Батя:

— Отак от, графе. І зважай, це голос молодняка нашого. Розумієш, що про твою пропозицію корінні опричники скажуть?

Облизує граф губи побілілі:

— Послухай, Борисе. Ми з тобою не діти. Який мрець? Яка кришка? Ну, потрапив я Государеві під гарячу руку, але ж це не назавжди! Государ знає, скільки я зробив для Росії! Рік пройде — пробачить він мене! А ви з прибутком зостанетесь!

Морщить чоло Батя:

— Гадаєш, пробачить?

— Упевнений.

— Що, опричники, думаєте: пробачить Государ графа чи ні?

— Ні-і-і-і! — хором відповідаємо.

Розводить Батя руками кремезними:

— От бачиш?

— Слухай! — схоплюється граф. — Годі дурня клеїти! Мені не до жартів! Я майже все втратив! Але Богом присягаюсь — усе повернеться! Усе повернеться!

Зітхає Батя, встає, на Івана спираючись:

— Ти, графе, просто Йов. Усе повернеться… Нічого до тебе не повернеться. А знаєш чому? Бо ти пристрасть власну вище за державу поставив.

— Ти, Борисе, говори, та не заговорюйся!

— А я й не заговорююсь, — підходить Батя до графа. — Ти думаєш, через що на тебе Государ розізлився? Через те, що ти їть у вогні любиш? Через те, що дочку його соромиш? Ні. Не через це.

Ти державне майно палив. А отже, проти держави пішов. І проти Государя.

— Будинок Бобринської — її власність! До чого тут Государ?!

— А до того, капустяна ти голово, що всі ми — діти Государеві, і все майно наше йому належить! І вся країна — його! Чи ж тобі цього не знати? Нічого тебе життя не навчило, Андрію Володимировичу. Був ти зятем Государевим, а став бунтівником. Та й не просто бунтівником, а гадом. Падлом гнилим.

Люттю темною спалахують очі графові:

— Що?! Ах ти ж пес…

Вкладає Батя два пальці в рот, свистить. І як за командою молоді до графа кидаються, хапають.

— У купіль його! — наказує Батя.

Зривають опричники з графа простирадло, кидають у купіль.

Спливає граф, відпльовується:

— Відповісте, пси… відповісте…

Глядь — а в молодих у руках ножі з’являються. Оце ось новина. От тобі і ясний пень! Чому я не знав? Каюк графові? Відмашку дали?

Стають молоді з ножами по боках купелі.

— Гойда! — кричить Батя.

— Гойда-гойда! — кричать молоді.

— Гойда-гойда! — підхоплюють інші.

— Смерть ворогам Росії! — Батя вигукує.

— Смерть! Смерть! Смерть! — підхоплюємо. Підпливає граф до краю купелі, за мармур хапається. Але на іншому боці Комол рукою змахує: летить ніж блискавкою, графові в спину сутулу впивається по саме руків’я. Лютий крик граф видає. Змахує рукою Охлоп — летить його ніж, впивається прямо поруч із першим.

Кидають ножі свої Йолка й Авіла — і теж влучно, теж у спину голого графа. Горлає той, як і раніше, розлючено, обурено. Скільки злості накопичив, гад! Летять у нього ножі решти молодих. І всі в ціль влучають. Приловчились молоді ножі кидати. Ми, корінні, ножами воліємо по-близькому діяти.