— Слава Богу… — відригує Батя китайською вуглекислотою.
Дивиться граф на свої нігті пещені, торкає перстень з їжаком діамантовим: паузу витримує. Мовить:
— У Підмосков’ї в мене маєток, у Переяславському повіті й під Воронежем, у Дивногір’ї. Ну й будинок на П’ятницькій, ти там бував…
— Бував… — зітхає Батя.
— Так ось, Борисе Борисовичу. Будинок на ГГятницькій я опричнині віддаю.
Тиша. Мовчить Батя. Мовчить Урусов. Мовчимо й ми. Завмер Цао з відкупореною пляшкою сичуаньського в руці. Будинок Урусова на ГГятницькій… Це й будинком назвати соромно: палац!
Колони із шаруватого мармуру, дах зі скульптурами й вазами, ажурні ґрати, воротарі з алебардами, кам’яні леви… Усередині я не був, але здогадатися неважко, що там іще крутіше, ніж зовні.
Подейкують, у графа в приймальні підлога прозора, а під нею — акваріум з акулами. І всі акули — смугасті як тигри. Вишукано!
— Будинок на П’ятницькій, — примружується Батя. — За що такий багатий подарунок?
— Це не подарунок. Ми з тобою люди ділові. Я вам будинок, ви мені дах. Опала мине — ще додам. Не скривджу.
— Серйозна пропозиція, — примружується Батя, обводить нас поглядом. — Обговорити доведеться. Ну, хто?
Підводить руку Воск заповзятий.
— А дай-но я молодих послухаю, — зиркає Батя на молодь. — Га?
Підводить руку жвавий Потика:
— Дозволь, Батю!
— Кажи, Потико.
— Вибачай, Батю, але здається мені, що негоже нам мерців прикривати. Бо ж мертвому байдуже — чи є над ним дах, чи нема.
Та й не дах йому потрібен. А кришка.
Тиша в залі лазневій запанувала. Тиша гробова. Позеленіло обличчя графове. Прицмокує губами Батя:
— Отак от, графе. І зважай, це голос молодняка нашого. Розумієш, що про твою пропозицію корінні опричники скажуть?
Облизує граф губи побілілі:
— Послухай, Борисе. Ми з тобою не діти. Який мрець? Яка кришка? Ну, потрапив я Государеві під гарячу руку, але ж це не назавжди! Государ знає, скільки я зробив для Росії! Рік пройде — пробачить він мене! А ви з прибутком зостанетесь!
Морщить чоло Батя:
— Гадаєш, пробачить?
— Упевнений.
— Що, опричники, думаєте: пробачить Государ графа чи ні?
— Ні-і-і-і! — хором відповідаємо.
Розводить Батя руками кремезними:
— От бачиш?
— Слухай! — схоплюється граф. — Годі дурня клеїти! Мені не до жартів! Я майже все втратив! Але Богом присягаюсь — усе повернеться! Усе повернеться!
Зітхає Батя, встає, на Івана спираючись:
— Ти, графе, просто Йов. Усе повернеться… Нічого до тебе не повернеться. А знаєш чому? Бо ти пристрасть власну вище за державу поставив.
— Ти, Борисе, говори, та не заговорюйся!
— А я й не заговорююсь, — підходить Батя до графа. — Ти думаєш, через що на тебе Государ розізлився? Через те, що ти їть у вогні любиш? Через те, що дочку його соромиш? Ні. Не через це.
Ти державне майно палив. А отже, проти держави пішов. І проти Государя.
— Будинок Бобринської — її власність! До чого тут Государ?!
— А до того, капустяна ти голово, що всі ми — діти Государеві, і все майно наше йому належить! І вся країна — його! Чи ж тобі цього не знати? Нічого тебе життя не навчило, Андрію Володимировичу. Був ти зятем Государевим, а став бунтівником. Та й не просто бунтівником, а гадом. Падлом гнилим.
Люттю темною спалахують очі графові:
— Що?! Ах ти ж пес…
Вкладає Батя два пальці в рот, свистить. І як за командою молоді до графа кидаються, хапають.
— У купіль його! — наказує Батя.
Зривають опричники з графа простирадло, кидають у купіль.
Спливає граф, відпльовується:
— Відповісте, пси… відповісте…
Глядь — а в молодих у руках ножі з’являються. Оце ось новина. От тобі і ясний пень! Чому я не знав? Каюк графові? Відмашку дали?
Стають молоді з ножами по боках купелі.
— Гойда! — кричить Батя.
— Гойда-гойда! — кричать молоді.
— Гойда-гойда! — підхоплюють інші.
— Смерть ворогам Росії! — Батя вигукує.
— Смерть! Смерть! Смерть! — підхоплюємо. Підпливає граф до краю купелі, за мармур хапається. Але на іншому боці Комол рукою змахує: летить ніж блискавкою, графові в спину сутулу впивається по саме руків’я. Лютий крик граф видає. Змахує рукою Охлоп — летить його ніж, впивається прямо поруч із першим.
Кидають ножі свої Йолка й Авіла — і теж влучно, теж у спину голого графа. Горлає той, як і раніше, розлючено, обурено. Скільки злості накопичив, гад! Летять у нього ножі решти молодих. І всі в ціль влучають. Приловчились молоді ножі кидати. Ми, корінні, ножами воліємо по-близькому діяти.