Дахи-ялини. Дахоялини, снігом припорошені. Добре з Москви суворої після дня робочого повноцінного в рідне Підмосков’я повертатись. А з Москвою прощатись. Тому що Москва — вона всій Росії голова. А в голові є мозок. Він під ніч утомлюється. І вві сні співає. І в співі цьому є рух: звуження, розтягнення. Напруга.
Амперів і вольтів кількість серйозна створює необхідний розмір.
Там лікарів енергетичних життєвий плин. Там миготіння атомних цеглин. Свистять і ряди викладають. Одна в одну влипають.
Влипають намертво на хвилини й години. Ось із цього і створена справжня людина. Будинки молекул із кладкою в три цеглини. А то й у чотири. Часом ширші — хто не йме віри? А часом у вісімдесят вісім. Зробимо згодом ми експертизу. І всі будинки за міцними парканами, усі з охороною, тварі крамольні, гниди самовільні, у гріху народжені, до страти засуджені. Киплять казани державні. Жир, жир, жир почилих у бозі крапає й ллється на морозі.
Жир людський, топкий, з казана чавунного, переповненого через край переливається, переливається, переливається, переливається. Ллється потік жиру безперервний. Застигає на морозі лютому.
Перламутром. Застигає, застигає, застигає, застигає скульптурою красивою. Прекрасною. Чудовою. Неповторною. Благоподобною.
Чарівною. Краса скульптури жирової божественна й невимовна.
Рожевий жир перламутровий, ніжний, прохолодний. Груди Государині відлито з жиру підданих її. Велетенські груди Государині нашої! Над нами вони в синяві нависають. Неозорі вони! Дотягтися до них, долетіти на китайському аероплані швидкокрилому, на ярому винищувачі ворогів наших, торкнутись губами, припасти, щокою притулитися, притулитися, примерзнути навіки, щоб не відірвали каліки, щоб ніхто не віддер від грудей, не віддер від грудей Государині, не віддер щипцями розпеченими, не відрізав ножем, не відколупав ломом, не відламав із кістками, кістки тріскочуть гучно, м’ясо, м’ясо лускається, м’ясо моє, м’ясо тлінне й марне, бідолашне м’ясо моє, бо якби схотів ти жертву, то дав би, а не м’ясо моє, що луснуло, слава тобі у високості небесній, слава на віки вічні тобі, мамо наша Жиру Білого!
— Хазяїне, батечку Андрію Даниловичу!
Розплющую очі. Нічник освітив обличчя Анастасії заплакане.
У руці в неї пляшечка з нашатирем. Тицяє мені в ніс. Відпихаю, морщуся, чхаю:
— Щоб тебе…
Дивиться на мене:
— Що ж ви таке із собою робите? Чому не бережете здоров’я своє?
Вовтужуся, а сил звестись нема. Згадую: щось вона мені погане зробила. Не можу згадати — що… Вимагаю:
— Пити!
Підносить ківш із білим квасом. Випиваю. Знеможено відкидаюсь на подушки. Тепер головне — виблювати. Блюю. Одразу легше стає:
— Котра година?
— О пів на п’яту.
— Ранку?
— Ранку, Андрію Даниловичу.
— Виходить, я ще не лягав?
— Вас без тями привезли.
— Де Федько?
— Тут я, Андрію Даниловичу.
Біля постелі з’являється похмура пика Федька.
— Дзвонив хтось?
— Ніхто не дзвонив.
— Що вдома діється?
— Нянька сиром отруїлась, рвало її жовчю. Танька проситься в середу до своїх на хрестини. У ванній знов голчастий душ підтікає, я вже послав по Мережі виклик. І треба б голову собачу затвердити на завтра, Андрію Даниловичу. А то цю ворони подзьобали. У мене дві є: кавказька вівчарка, свіжак, і бордоський дог, морожений, від «Білого холоду». Накажете принести?
— Завтра. Іди геть.
Федько зникає. Гасить Анастасія нічник, роздягається в темряві, хреститься, бурмоче молитву на сон прийдешній, лягає до мене під ковдру. Припадає теплим голим тілом, виймає з мочки вуха мого золотий дзвіночок, кладе на тумбочку:
— Полюбити вас ніжно дозволите?
— Завтра, — бурмочу, свинцеві повіки заплющуючи.
— Як скажете, пане мій… — зітхає вона мені у вухо, гладить чоло.
Щось вона мені все-таки зробила… не дуже хороше. Щось таємно… Що? Сказав же хтось сьогодні. А в кого я був? У Баті. У «добромольців». У Государині. У кого ще? Забув.
— Слухай, ти нічого не вкрала в мене?
— Господи… Що ж ви таке кажете, Андрію Даниловичу?! Господи! — схлипує.
— Насть, а в кого я був сьогодні?
— Звідкіль же мені знати? Мабуть, у якусь полюбовницю столичну сім’я пустили, тому й не люба я вам більше. От… наклеп зводите на чесну дівчину…
Схлипує.
Насилу рухаючи рукою свинцевою, обнімаю:
— Годі, дурепо, я справи державні вирішував, життям ризикував.
— Сто років прожити вам… — ображено бурмоче вона, схлипуючи в темряві.