Стефан Деснос дедалі більше виявляла ерудицію. Можливо, це була хороша новина... Але Ньєман ніяк не міг зрозуміти: вона захищала посланців чи просто була в курсі їхньої культури?
— Можливо, Самюель учинив смертний гріх, — кинув він.
— Припиніть, Ньємане.
— І все-таки, зроби мені ласку, — сказав флік тоном, повним прихованих натяків, — перевір, чи не траплялося в общині чи довкола неї підозрілих смертей.
— Уже перевірила.
— Тоді пошукай іще. Серед їхніх комерційних партнерів, каналів збуту, всякого такого...
— Зроблю. Але ви, схоже, не знаєте, що таке провінція. Якби за останні п’ятдесят років тут сталося вбивство чи навіть нещасний випадок, який нагадував би нинішню історію, всі про це знали б.
— Маю тобі дещо сказати, — видихнув Ньєман.
— Що?
— Ти добре працюєш.
Він зиркнув на Стефан і побачив, як її щоки порожевіли. Ніби солодка вата, що миттю розтанула. Очі в неї також блищали, мов на морозі.
— Уже близько, — сказала жандармка, аби не дати собі розчулитись.
21
Церква святого Франциска з Паоли була набагато більшою за каплицю святого Амвросія. Вона височіла обік траси, наче терикон на рівнині, повній калійних солей. Ньєман залишив авто на парковці та попрямував до високого порталу, Деснос — за ним.
Усередині ж усе було так само. Стіни, немов зі свинцю, і склепіння, які не завадило б почистити. Вітражі пропускали так мало світла, що його не вистачало на весь цей темний простір. За місце в церкві також змагалися свічки, скульптури, позолота. Але все разом виглядало холодною нерухомою масою. Ніби згасла зірка.
Парадоксально, але цей гігантський склеп кишів життям. Віряни молилися, туристи блукали проходами, якийсь священик говорив у мікрофон... У глибині Ньєман помітив червоне сяйво дарохранильниці й здригнувся. Ще один дитячий спогад. Тоді ця скринька, на якій горіла маленька лампадка, не давала йому спокою цілу службу. Що в ній містилося?
— Туди.
Частина церкви в іншому її кінці ліворуч, за колонами, різко вирізнялася із загальної атмосфери. У калюжці світла з чіткими межами виднілися прозорі пластикові тенти. За ними проглядали риштування, які здіймалися до стелі.
Познайомилися. Ремонтом керував П’єр Мюллер — він також був найбільшим, найвищим, найжилавішим із усієї бригади. Щойно він зрозумів, що йому не дадуть попрацювати щонайменше півгодини, то смиренно зняв каску й кинув її на підмостки. Тоді схрестив руки на грудях — його долоні визирали з-під ліктів, наче риб’ячі плавці.
— Я вже все розповів вашим колегам.
Ньєман витягнув звіт Жакоба з кишені пальта.
— Ви це читали?
— Дурниці.
— Що ви маєте на увазі?
— Суцільні дурниці. Що незрозуміло?
Мюллер мав великі вирячені очі. Із такими баньками він, мабуть, помічав кожну дрібницю на будівельному майданчику. Інженер мав широкий кругозір.
Крюшо вже дізнавалися про цього кадра і його компанію. Сімейний бізнес із реставрації історичних споруд, спеціалізований на церквах. Дуже хороша репутація. Підприємство займалося не декоративними елементами (фресками, іконами, ліпниною...), а тримальними конструкціями.
— Я не маю виправдовуватись. Я вже двадцять років зводжу риштування й реставрую церкви. Я свою справу знаю, повірте.
Довкола Мюллера метушилися його робітники, і Ньєман почувався у своїй тарілці. Чоловіки в білих комбінезонах і респіраторах були точною копією співробітників експертно-криміналістичної служби. Мюллер також був одягнений у захисний костюм, але на ньому той виглядав так, наче сушився на мотузці.
— Вас не попереджали про ерозію, спричинену виноградниками?
Мюллер схопив течку й погортав її, ніби щоби пересвідчитися, що там написано нісенітниці.
— Не смішіть мене, — нарешті мовив він. — Якби ці випари значно впливали на піщаник, це було би видно. Та й навіть якщо припустити, що так і є, ми точно помітили би це перед початком робіт. Ви що думаєте? Що ми ставимо підмостки і встановлюємо перекриття, не провівши жодного аналізу?
Ньєман очікував на такі відповіді. Із невідомої причини експерти страхової компанії підіграли посланцям так, аби поліцейське розслідування здавалося непотрібним.
— Яка ж ваша гіпотеза?
— Саботаж.
Відповідь пролунала, ніби постріл.
— Щоби зробити це, потрібно знатися на будівництві?
— Ні. Склепіння ледве трималося. Достатньо було розхитати одну підмостку і кілька разів ударити молотом у потрібному місці, щоб усе обвалилося. А от для того, щоби встигнути так швидко, треба було й справді знати, що робити.
— В якому сенсі?
— Самюель потрапив під обвал близько дев’ятої вечора. Того дня ми закінчили роботу о шостій. А отже, ваш клієнт мав менш ніж три години на те, щоби зруйнувати дах.
— А чому не жінка?
— Ми міцно затягуємо муфти. Щоби викрутити з них гвинти, треба мати неабияку силу.
— Ви помітили потім сліди саботажу?
— Ні.
— Як ви це поясните?
— Я нічого не пояснюю. Але саботаж був.
Будівельник мав упертий вигляд, який відлякав би будь-кого. Він опустив голову на груди, ніби страус із зігнутою шиєю, і не рухався.
— Можливо, це був хтось із ваших робітників?
— Пильнуйте за словами.
— Я завжди пильную за словами. Мені за це платять. І зараз я поставив вам запитання.
Мюллер зволив витягти одну руку з-під пахви і втомлено нею змахнув.
— Думайте, що завгодно, мені начхати. Я можу поручитися за кожного з моїх хлопців, а якщо вам цього не достатньо, перевірте їхні алібі. Із сьомої до дев’ятої вечора ми всі були тут, у церкві святого Франциска. Ми відстали від графіка.
— А посланці?
Довгов’язий щиро розсміявся.
— Убивство — це не в їхньому стилі. Я ніколи не бачив, аби хтось із Маєтку дратувався чи проявив найменшу грубість. Хай там як, а на Самюеля ніхто не наважився б замахнутися. Для них він був наче святий.
— А я думав, що в них немає лідерів.
— Їх і справді немає, і Самюель нічим не керував. Але він був офіційним намісником Господа. Це давало йому не владу, а... вирішальний вплив.
Ньєман змінив курс:
— У каплиці посланці працювали разом із вами?
— Могли б. Вони добре знаються на цій справі. Але з ними забагато обмежень. Їм не можна торкатися певних матеріалів, вони не люблять електрики...
— Що ви про них думаєте?
— Хороші люди. Гідні довіри.
Невеличка провокація на доріжку:
— Вас не бентежить їхнє сектантство?
— Вони знайшли свій шлях. На здоров’я. У нас із ними завжди були хороші стосунки.
— А з Самюелем?
Мюллер відповів не одразу. Його круглі очі втупилися в якусь точку між двох колон.
— Він нас задовбав.
— У якому сенсі?
— Він наглядав за реставрацією. Справжній маніяк. Ми сварилися, але це ніколи не заходило далеко. Це суперечить їхнім принципам. Зрештою, він теж непоганий мужик.
— О котрій він зазвичай приходив до вас?
— Часто під вечір. Перед тим, як ми їхали.
— Але в день своєї смерті він не прийшов.
— Так. Мабуть, через збір винограду. Вони зашиваються.
Мюллер глянув на годинник — цей допит починав йому набридати.
— Що ви можете сказати про фрески на склепінні?
— Нічого. Такі речі реставрую не я.
— А хто цим займається?
— Макс Леманн.
— Де мені його знайти?
Мюллер підняв очі.
— Нагорі. Він також тут працює.
Оце так пощастило.
— Можна попросити його спуститися?
— Ні. Він реставрує мозаїку. Мусить працювати, поки не висохла штукатурка.
Ньєман поглянув на стіну з пластикового тенту. За ним виднілася складна система алюмінієвих брусів.
— Є у вас люлька чи щось таке?
22
Люльки не було. Але, за словами Мюллера, нагору легко було видертися риштуванням. Ньєман, у касці та зі страховкою, поліз — начальник бригади відгорнув тент. Після смерті Самюеля і не йшлося про те, щоб іти на найменший ризик. Деснос дісталася роль підтримки з землі, тож вона залишилася розпитувати робітників бригади.