— Мені шкода, — додала Івана.
Рашель мовчала. Нестерпна тиша. Івані здавалося, наче її нерви рвуться один за одним, мов струни фортепіано, які перекушують кліщами.
Раптом водійка кинула на неї лукавий погляд.
— А можна дізнатися, що ти винюхуєш?
— Нічого особливого. Моя редакція заплатила за цей репортаж, і мені спало на думку, так би мовити, проникнути сюди під прикриттям.
Рашель навіть не запитала, про яке видання йшлося. Та сама зневага до світських.
— Знайшла щось цікаве для статті?
Її хитрість перетворювалася на сарказм. Зрештою, цей м’який, дитячий і водночас столітній голос видавав у Рашель непомірну гординю. Гординю всепрощення. Поблажливість Добра до Зла, праведників до заблукалих душ... Івана пізнала її на навчаннях катехізису в деяких прийомних сім’ях. Це зводило її з глузду.
Вона відчувала велику спокусу вивалити перед посланницею історію про фреску та озброєних охоронців, але відчула, що слід гнути ту саму лінію: грати не надто кмітливу журналістку.
— Я не проводжу розслідування. Я просто намагаюся проникнутись вашою культурою, вашою духовністю.
— Ну-ну. Ти хочеш вивідати нашу таємницю.
— А у вас є якась таємниця?
Рашель розреготалася, як вибухає склянка в дужій руці.
— Я просто хотіла тебе підловити. Не дуже милостиво з мого боку. Ні, таємниці жодної немає. Та й не було ніколи. Але вже п’ять століть ви думаєте, ніби ми щось приховуємо. Аж дивно, як вам важко прийняти нашу простоту.
Після кожного речення вона з таким же успіхом могла тихенько додавати: «Але це не страшно». І ще тихіше: «Ви ніколи нічого не зрозумієте, але ми не тримаємо на вас зла».
— А куди, — мовила посланниця, — ти ходила цієї ночі?
Івана мовчала. Синювата дорога попереду нагадувала старі негативи. Бліді стовбури справді створювали подібний ефект: біле замість чорного, чорне замість білого...
Фліківський інстинкт підказав Івані, що цієї миті вона має сказати правду. Вона й так добряче перевищила свій ліміт обману.
— Я шукала фреску.
— Яку фреску?
— Ту, яка обвалилася і вбила Самюеля.
Цього разу Рашель виказала подив.
— І... знайшла?
Тільки правда — іншого вибору не було:
— Вона в Сховищі.
— Звідки ти знаєш про Сховище?
— Мені про нього розповідали. Інші найманці.
— Хто?
— Без поняття. Я не знаю їхніх імен.
— Чому тебе цікавлять ці черепки?
— Бо мені здається дивним, що ви винесли їх із каплиці й заховали.
— Ми просто зберігаємо розписи в надійному місці, от і все.
Із її вуст пояснення звучало логічно. Але Івана пригадала озброєних сторожів. Прості черепки не охороняють із кулеметами НК UMP.
Раптом вона згадала про телефон, який досі лежав у кишені. Навіть не в режимі польоту. Івану миттю охопив смертельний страх, що він може задзвонити.
Рашель пригальмувала. Івана нарешті помітила довгі намети, столи, паркани... Їй хотілося розцілувати посланницю. Вона повернулася додому.
Івана обернулась і поглянула на гладеньке обличчя Рашель, свіже, мов ранкова роса, попри пізню годину, їй хотілося б ризикнути і поставити ще кілька запитань, але не слід було спокушати долю. Облиш.
Флікиня відчинила дверцята й завагалася:
— Ти мене здаси?
— Це не в нашому стилі. Спробуй відпочити. Зустрінемося завтра на роботі.
Івана покрокувала до табору. За нею спостерігали охоронці, але вони не здавалися ні озброєними, ні агресивними. Пропустили її без жодних запитань (бачили, як та вийшла з місцевого джипу). Івана злегка похитувалась, відчуваючи, як утома посилює земне тяжіння.
Існували три варіанти.
Або Рашель була такою ж невинною, якою прикидалася, і в такому випадку вона нічого не знає, але здасть її. Брехня, навіть у вигляді замовчування, теж була не в їхньому стилі.
Або вона була в курсі всього — таємниці фрески, озброєного загону і, можливо, чогось набагато гіршого... — і в такому разі вона аж бігом викладе свою історію відділу безпеки Маєтку.
Третій варіант... Ні, якщо добре все обдумати, інших варіантів не було. Іваниному прикриттю хана.
Цієї миті вона мусила б узяти руки в ноги і тікати з Маєтку.
Але матрац здався їй набагато кращою ідеєю.
II
Кров
33
Макс Леманн дотримав свого слова.
Коли Ньєман о восьмій ранку приїхав до каплиці святого Амвросія, той разом зі своєю командою був уже на місці. У відповідь флік попросив Деснос провести «залучення експерта», яке дозволить заплатити реставратору якомога швидше.
Вусань був нагорі підмосток. Помітивши свого замовника, він спустився перекладинами зі зграбністю павука. Його задоволена фізіономія промовляла сама за себе.
— Щось знайшли?
— Ще й як! — відповів чоловік, прямуючи до імпровізованого кабінету у вигляді чотирьох комп’ютерів, накритих прозорою захисною плівкою. — Взагалі-то ми тут іще звечора. Із такою товщиною рентген займає чимало часу, а потім його ще треба обробити.
Ньєман прикипів поглядом до екранів, на яких мерехтіли чорно-білі зображення. Безсумнівно, Леманн знайшов розписи, сховані під фресками XVIII століття.
— Ось, — додав реставратор, кладучи свої довгі долоні до кишень. — Мушу сказати, це твір просто-таки променистої краси.
Судячи з його виразу обличчя, він був задоволений своїм каламбуром, але Ньєман не звернув уваги, засліплений зображеннями на екранах. Найперше вражав їхній загальний вигляд, обумовлений технікою радіографії. Ці ексгумовані фрески примарно-блакитного відтінку здавалися вирізьбленими в блідому, крихкому камені.
Їхній стиль не мав нічого спільного з грубими поверхневими розписами. Насправді, з академічної точки зору, ці постаті були не набагато вдалішими, але тут їхні викривлення здавалися навмисними, притаманними середньовічній естетиці. Це були прояви, майже алегорії: вони виражали душевний стан.
— Як бачите, нам удалося виявити на лівому склепінні чотири сцени, розташовані у формі хреста, взяті з Нового Завіту або з алегоричної традиції пізнього Середньовіччя. Перша зображає чотирьох вершників Апокаліпсису...
На конях із туману, таких собі світляних хвилях, їхало четверо чоловіків. У одного з них був німб у формі полум’я, у іншого — голова мерця, гола, висушена... Вони ніби зринали зі збуреної темряви, сяйливі, як гасові ліхтарі.
— Друга сцена, по лівий бік хреста, — це святий Георгій, який вбиває змія.
Битва вражала око: здавалося, ніби святий на коні от-от вибухне чорною блискавкою. На чорному, як вугілля, тлі він зганяв свого списа в покроєну тварюку, яка здихала біля його ніг.
— Третя — танок смерті... Класичний сюжет XV століття, коли Францію спустошувала Столітня війна і водночас епідемія чуми.
Жінка на розписі пряла вовну, а за її спиною тримав веретено транзі (труп у процесі розкладання): це означало, що наприкінці будь-якої справи на вас чекала смерть.
Меседж був страхітливим, але ще більше лякало його втілення. Пряля й труп мали однакові білясті очі інопланетян.
— Останній мотив — це оплакування мертвого Христа. Тут бачимо ті самі примарні обличчя, те саме променисте світло...
Ньєман достатньо знався на цьому, щоб упізнати довкола розіп’ятого Христа Богородицю-П’єту, апостола Івана, Йосипа Ариматейського, Нікодима... Усі вони походили на очманілих шахтарів, які вціліли у вибуху газів.
Теми розписів були не пов’язані між собою, але фрески малювала одна й та ж людина. У цих обрисах проглядав один і той же стиль, одна й та ж тривога, одна й та ж одержима душа.
Ось що приховували недоладні малюнки каплиці святого Амвросія, чи принаймні вцілілі її склепіння: віру як одержимість, муку, каяття.
— Ви могли б, — запитав Ньєман, — зробити те саме з фрагментами іншого склепіння?