Наполовину світський лев, наполовину жебрак, цей торчок жив із подачок друзів, чергуючи періоди тусовок і бомжування. Ньєман скористався ним, аби притиснути кількох дилерів. Платив йому психоактивними речовинами. Байдужий до всього, Аперґіс плив за течією, часто змушений красти чайові в клубах або смоктати абикому за дозу. На той момент він чекав тільки на смерть, маючи лиш одну втіху: він і не помітить, коли вона прийде.
Однак сталося геть інакше: хімія принесла йому одкровення, як у святого Павла дорогою до Дамаску чи у святого Августи на в міланському саду. В Аперґіса це був кислотний тріп на кахляній підлозі сральника клубу «Бен-Душ».
Він прокинувся з вірою в Бога. Не як у недільного католика чи дилетанта, який почитує «Хрест». Відтепер це стало сенсом його життя. Аперґіс став облатом, почав пропонувати свої послуги різним орденам, які натомість допомагали йому злізти з наркоти. Звісно, на це пішов не один тиждень, але Аперґіс ніколи не був самотнім: із ним був Бог.
Він пішов вивчати теологію в Паризький католицький інститут і став спеціалістом із Діянь апостолів. За кілька років здобув авторитет в історичній та критичній екзегетиці Нового Завіту. Паралельно студіював історію католицької іконографії. Здобувши посаду професора на факультеті богослов’я в Паризькому католицькому інституті, він нарешті пішов у відставку.
Викладання його не цікавило. Він прагнув цілковито присвятити себе Святому Письму, щоби піднестися ще вище. Тут, унизу, була земля, десь там, нагорі — Всевишній, а між ними — колишній торчок із поплавленими мізками.
— Коли зможеш тут бути? — повторив Ньєман своє запитання.
— Точно не можу сказати.
— Чому це?
— Я подорожую тільки автостопом.
Ньєман зітхнув.
— Завтра зрання відішлю по тебе жандарма.
Поклавши слухавку, він із легкою панікою усвідомив, що більше нема чого робити, окрім як чекати. І навіть очікування нічого не гарантувало.
Аналізи з переліску нічого не дадуть. Розшифрувати фрески вдасться лише з Еріком. Розслідування вбивства Самюеля дійшло до свого логічного завершення — тобто нікуди. А смерть Марселя розслідувати не вдасться через відсутність трупа.
Ньєман розвернувся та пішов назад до відділку. Ніж сидіти без діла, краще вже щось почитати. Деснос мала б уже давно скласти досьє на Отто Ланца, пророка кривавих виноградарів.
50
Досьє таки існувало, і Деснос навіть зраділа, що ним хтось поцікавився. Вона видала Ньєману стос паперу в маленькій кімнатці на другому поверсі, де той вирішив окопатися, наче мурена у своїй ущелині.
— А ти чим займешся? — запитав він, не маючи що їй доручити.
— Повернуся до переліска.
— Є новини? Вони щось знайшли?
Стефан пішла ні пари з вуст, настільки очевидною здавалася відповідь. Ньєман зачинив двері та вирішив не дати собі опустити руки. О такій пізній порі, у такій безвиході найгіршим ворогом була зневіра.
Він попросив, щоб йому приготували термос кави, і вперед.
Отто народився 1872 року в Бельфорі, невдовзі по тому, як місто після більш ніж стоденної облоги захопила Пруссія. Трупи ледве встигли поховати, і ще не вивітрилися тифозні міазми. Він росте в сім’ї з вісьмома дітьми, яку роздирають протиріччя: мати — набожна швачка, батько — атеїст, алкоголік, коваль. Чоловік днями сидить у своїй кузні, впиваючись ненавистю до пруссаків, цмулить шмурдяк і гатить по розпеченому до 800 градусів залізу. Вечорами за ковадло правлять жінка та діти.
Отто швидко покидає школу та відмовляється стати ковалем. Як покарання батько затискає його ліве зап’ястя розжареними кліщами — хлопчик на все життя залишиться з паралізованою кистю.
У тринадцять років він утікає з дому. Дрібні крадіжки, підробітки. Зрештою наймається учнем у друкарню в Селеста, де починає малювати. Невдовзі хлопець уже заробляє на життя портретами, карикатурами, пейзажами... Досі жебраючи, він переживає побої, сексуальне насильство, приниження. Але терпить, сподіваючись на краще життя. Це суцільний згусток люті, скалічений, вічно голодний, але віртуозний митець.
Дієцезія у Бразоні видається йому єдиним прихистком.
Анабаптисти не можуть відмовити йому в послузі, про яку він благає: охрестити його. Він бажає віддатися Богові. Це навмисний, добровільний, обдуманий крок. Саме те, за що виступають посланці. Його хрестять. Його залишають у Маєтку. Він добрий коваль — батькове ремесло буквально вбили йому в голову — і хороша людина, яка змила свої гріхи, свій гнів у вченні Господа.
Він читає Біблію. Читає «Книгу мучеників». Переймається вбивствами, тортурами, втопленнями, які пережили посланці. Його гнів повертається, але набуває особливої форми, як гартується у вогні залізо. Він клянеться захистити вісників, уберегти їх від гріха та насильства.
Вечорами він відкладає малювання та береться за правничі праці. Цікавиться документами на Маєток, реєструє власність у нотаріуса, засновує кооператив, який відтоді має статус приватного підприємства, нарівні з іншими виноградниками в регіоні — фактично, псує себе у світі світських, аби посланцям більше не доводилося бруднити руки.
У Дієцезії думки про нього розходяться. Ланц не свій, він постійно порушує правило «порядку й покори», живе в общині, але на відстані — у його жилах тече чужа кров. Це грішник, парія, святотатець. Інші, навпаки, вважають його волею провидіння. Упродовж наступного століття, сповненого хаосу й конфліктів, Отто слугує общині щитом.
Перша світова демонструє його значущість. Анабаптисти відмовляються брати до рук зброю. Їх садять у в’язницю, розстрілюють. Отто користається загальним безладом і робить хід конем. Він переконує німецьку владу (на той момент Ельзас уходить до складу Рейха), що анабаптисти корисніші в ар’єргарді: в госпіталях, їдальнях, у ролі зв’язкових... Будь-що, аби лише не торкатися зброї. Німецькі генерали, по вуха в окопній різанині, погоджуються — і посланці уникають участі в боях.
Після війни Ельзас знову повертається до Франції, а посланці — до своїх виноградників. Вино знову тече рікою, і статус Отто в общині зростає. Він стає архієпископом Дієцезії — винятковий випадок, адже він не входить до общини в повному сенсі цього слова.
Усі вдячні йому за процвітання виноградинка, хороше управління яким забезпечує незалежність Дієцезії. До того ж, Ланц передбачив ще одну небезпеку: туристи. Паркани, сторожа, приватна власність... Відтепер допитливі носи ніколи не поткнуться на їхні землі.
Кмітливість Отто Ланца захищає посланців навіть за Окупації. Він володіє обома мовами і вміло тримає нацистських окупантів на відстані завдяки виноробству в Маєтку — німецькі генерали шаленіють від цього солодкого вина та поважають майстерність посланців.
В останні роки життя — помирає він 1957 року від раку прямої кишки — Ланц перетворюється на справжнього наставника посланців. Він проповідує, направляє, коментує Святе Письмо. Цнотливий, аскетичний, він так ніколи й не одружився — як чужинець, він не міг змішувати свою кров із кров’ю анабаптистів. У цьому сенсі він збереже в їхніх очах свою етерну вищість, ближчий до Господа, ніж до посланців, заручників свого тіла й бажань.
Ньєман припинив читати. Той іще кадр, звісно. Але в чому його зв’язок із нинішньою справою? Флік уявляв, як той ночами зачиняється в каплиці й малює фрески. Чи не залишив він там якоїсь вказівки? Найважливішої за все його правління?
По його смерті не влаштовують жодних церемоній, жодних поминок. Отто Ланца навіть не поховали на цвинтарі посланців. Над «зайдою» зімкнулася тиша — і, можливо, забуття. Так ніколи й не прийнятий в общину, він, утім, дав анабаптистам змогу вижити в сучасному світі. А його заповіт залишився в каплиці...
Ньєман оцінив пошукову роботу Деснос. Мабуть, вона провела не одну годину в бібліотеках Ельзасу й перерила архіви анабаптистських центрів усіх відгалужень, які ще існували в Європі.
Бракувало лиш одного — світлини. Посланці забороняли будь-які зображення, особливо портрети, які підкріплюють культ особистості. Певно, Ланца ніколи не фотографували.