— Бачила родиму пляму на його передпліччі.
Рашель усміхнулася, хитаючи головою. Її посмішка була водночас цинічною і жовчною.
Івана грубо закатала рукав анабаптистки й оголила таку саму пляму.
— Ви були братом і сестрою, так?
Рашель мовчки подивилася на відмітину на своїй руці. Тоді різким рухом вивільнилася з Іваниних рук й підвелася.
— З нами Бог, — прошепотіла вона замріяним голосом. — Він послав нам цей вітер, аби до вечора все висохло й добре горіло.
— Чи Жакоб був твоїм батьком?
— Нас урятує лиш попіл... — не змовкала дівчина. — Нарешті, після вогню, почнеться нова пора.
Івана ледве не вліпила їй ляпаса. Натомість знову схопила анабаптистку за руку та прошипіла тремтливими губами:
— Відповідай!
Рашель знову вивільнилась, так зміривши Івану поглядом, наче оцінювала її розумові здібності (або фізичну силу), прикидаючи, чи влізе в неї ще. Тоді відчинила дверцята авто.
— Сядь за кермо, я хочу дещо тобі показати.
57
Спершу вони заїхали до школи забрати двох дочок Рашель: восьмилітню Естер і п’ятирічну Марію. Дві краплинки чистоти з очима кольору неочищеного срібла, дещо тьмяніші копії матері.
Івана не розуміла, що відбувається.
Поки Рашель спілкувалася з учителькою, флікиня намагалася заговорити з дівчатками, але марно. Не страшно, їй вдалося: вона була в самому серці Дієцезії, там, куди ніколи не потрапляє жоден світський. І була там офіційно, а не потай, як із Марселем.
Довкола неї повнилося життям і криками шкільне подвір’я — звичайне пустище з низько скошеною травою. Веселі дітлахи з блискучими очима та розпашілими на морозі щічками ганялися одне за одним і лазили парканами.
— Усе. Можемо їхати.
Опинившись у машині, Рашель більше не сказала ні слова. Сліз також більше не було. Час від часу вона жестом указувала шлях. Івана не могла завадити собі сподіватися: юна вісниця от-от покаже їй якесь таємне місце, відкриє якийсь секрет, посвятить у якусь жахливу правду...
Так вони проїхали не один кілометр — Дієцезія виявилася більшою, ніж можна було б подумати. У плані краєвидів нічого нового: ті самі виноградники, ті самі згорблені поміж листя спини. Утім, на галявинах між ділянками винограду деякі посланці змінили вид діяльності: вони штовхали завантажені лозами тачки, тягнули колоди, носили оберемки одягу.
— Що вони роблять?
— Я ж тобі вже пояснювала, вони готують багаття.
Івана помітила інших чоловіків, які крокували узбіччям, із почорнілими обличчями, брудними рукавами, полотняними мішками в руках. Їхні білі капелюхи сильно постраждали.
— А ці?
— Ці приносять деревне вугілля, щоби розпалити вогонь.
Як вони про це не подумали? Маєток от-от мав перетворитися на величезне вогнище, тож деревне вугілля в роті Самюеля й Жакоба символізувало це аутодафе. Вбивця вказував на День попелу. Але чому?
— Куди ми їдемо, мамо? — запитала одна з дівчаток на задньому сидінні.
— До Жана.
Малеча скрикнула від захвату — вони раділи цьому дню, коли їх раптово забрали зі школи на загадкову прогулянку.
— Хто такий Жан? — запитала Івана.
Рашель не зводила очей з дороги, яка перетворилася на багнисту стежку, пориту вибоїнами й багряними калюжами.
— Їхній брат, — коротко відповіла вона.
— Скільки йому років?
— Сім.
— І... де він?
— В інших! — закричали дівчатка.
Їхні голоси стали водночас захопленими й наляканими, як у дітей, що обговорюють якусь таємницю.
— В інших? — перепитала Івана, кидаючи на них погляд у дзеркало заднього виду.
Дівчатка взялися нишком гиготіти, але Рашель обернулася й суворо зиркнула на них. Малеча одразу ж змовкла.
— Хто такі ці інші? — повторила Івана.
— Потерпи.
58
На обрії з’явилися дві будівлі, які утворювали на рівнині літеру Г. Зведені з цегли й накриті шифером, ці споруди не мали нічого спільного з дерев’яними стодолами посланців. Усі віконниці були зачинені, що посилювало затворницьке враження. Івані мимоволі згадалася казка про трьох поросят і цегляний будинок найбільш завбачливого з них.
— Припаркуйся тут, — наказала Рашель.
Вирулюючи, Івана помітила дивну деталь: авта, які вже стояли на парковці, були не звичними вантажівками і не сільськогосподарськими машинами, дозволеними режимом «Ordnung і Gelassenheit». Це були бусики без розпізнавальних знаків, які нагадували радше швидку допомогу чи кур’єрський транспорт.
Вийшовши з автівки, вони мовчки пішли за дівчатками, які підскакували, тримаючись за руки. Перша несподіванка: вхідні ворота — розсувна перегородка з чогось на кшталт неіржавкої сталі — були оснащені кодовим замком, що виглядало дивно для території, на якій нібито заборонялися будь-які прояви сучасності.
Рашель, не вагаючись, покладала кнопками. Тепер вона вже була не невинною овечкою, відрізаною від зовнішнього світу, чи навіть прибитою горем удовою. Упевненість рухів, цілеспрямованість погляду видавали в ній сучасну жінку, знайому з технологіями.
Ворота від’їхали, і за ними з’явився тамбур із лавками, залитий сліпучим світлом. Малеча, вочевидь, звикла до цього місця, роззулася. Івана починала здогадуватися: світильники, білі стіни, бездоганно чиста підлога. А головне — запах: суміш дезінфектора та медикаментів. Лікарня.
— Знімай взуття і вдягай ось це. Потім натягуй халат.
Рашель показувала їй на гумові крокси та синій паперовий халат. Івана сяк-так послухалась, намагаючись не заплутатися волоссям у складках і зав’язках. У неї голова йшла обертом. Цей перехід з одного світу в інший, надто швидкий, надто різкий, а головне, незбагненний...
Кеніґи, мама й дочки, були вже готові пройти в коридор, що відкривався попереду, за подвійними скляними дверима. Ще один код. Світло, яке відбивалося від стін і підлоги, створювало враження невагомості, наче стеля й долівка могли помінятися місцями, не порушивши почуття рівноваги.
Найбільше Івану гнітила тиша. Після днів, проведених серед гамірної, співучої природи, ця відсутність звуків мало не била по барабанних перетинках. Ще гірше — звідкись лунало ледь чутне шипіння. У подібному стерильному місці тиск завжди підвищували, аби не пускати досередини пилюку й бруд.
Із кожним кроком Івана оцінювала масштаби брехні. Маєток, а особливо Дієцезія, відомі тим, що в них зупинився час і зберігалася ремісницька технологія — виноробство, — містили такий футуристичний заклад.
Ще один код, ще одні подвійні двері.
Наступне приміщення було розміром зі стодолу, але мало стіни з оббивкою та вкриту м’яким лінолеумом підлогу. Зі стелі лилося те саме різке світло, хіба що трохи розсіяне.
Підлогою були розкидані іграшки. Уздовж стін стояли ліжка, стійки для крапельниць, шафки для ліків, ергономічні меблі для інвалідів.
І всюди були діти.
Навпочіпки на підлозі, на ношах, в інвалідних візках. Усі з каліцтвами й атрофією. Їх було десь із тридцять, і вони ніби плинули поза часом. І поза людською свідомістю. Деякі мали отупілий вираз, інші сміялися, треті були якось по-дивному зосереджені або безцільно рухалися, наче зламані механічні ляльки.
Слов’янка, завжди надто чутлива до дітлахів, присилувала себе роздивитись їх мало не по-лікарськи, як речові докази. У доброї третини були ознаки синдрому Дауна: кругла голова, розкосі очі, кирпаті носи. Інші мали ще жахливіші каліцтва: видовжена голова, вкорочений ніс, криві зуби, гидко вирячені очі, які, здавалося, от-от вилізуть із орбіт.
Івана плакала, навіть не усвідомлюючи цього. Беззвучними, повільними, рясними слізьми. Вона вбачала у цих нещасних чистоту, яку вона помилково приписувала посланцям. Невинними в Дієцезії були тільки ці діти. І видовище створвали не надто приємне. Усі в білих халатах (із шорсткої, грубої тканини в стилі посланців), вони походили на заблукалих привидів, що населяють якесь місце, навіть не розуміючи, де вони.