Ньєман промчав уздовж виноградників, тоді звернув на трасу D-430 через долину Ґебвіллера й попрямував угору, до гірськолижного курорту Маркштайн. Довкола двома непроникними стінами височіли ялини. На їхніх чорних верхівках білів перший сніг, який переливався в місячному сяйві, немов перламутр.
Дорога вилася дедалі вище. Час від часу Ньєман кидав погляд на пасажирське вікно, в якому відображалося його лице, бліде, як у привида, поцятковане синюватими плямками снігу. До видовища додавалися й дерева, які мелькали його обличчям, наче швидкі мазки пензля.
Посланців погубить їхня віра. Краще б вони сховали труп на своїх землях, тоді його ніхто б не знайшов. Але це було святотатство. Світська падаль...
Ньєман не міг ручатися за логічність своїх думок, але коли ситуація ставала катастрофічною, він почувався у своїй тарілці. Смерть і насильство на всіх поверхах, батечку, і все так само прямісінько в пекло.
Нарешті чорно-білий краєвид поступився місцем крижаним блакитним променям. Знайомі зблиски, у світлі яких він бачив і будівлі османського періоду, і закинуті склади, і безлюдні набережні, і похмурі ліси... Прожектори крюшо смугували трасу, з кожним променем роблячи її все більш нереальною.
Жандарми оточували периметр, обмотуючи ялинки сигнальною стрічкою, наче гігантські стручки спаржі. Хлопці ще довго пригадуватимуть цей листопад.
Ньєман припаркувався на узбіччі за п’ятдесят метрів попереду від місця подій і мусив показати посвідчення — тут було чимало нових облич. Він ковзнув між дерев і спустився до річки. Ліс неначе бився в конвульсіях. Той самий вітер. А ще — завивання течії, яке наростало, мов сейсмічна хвиля.
На березі на нього чекала Деснос в оточенні жандармів і співробітників похоронної служби, які досі нічого не торкалися. Неймовірна сцена. Після холодної синяви прожекторів це було повернення до самої суті пітьми кольору пляшкового скла, яка розтікалася поміж скель і дерев, наче загадкове, важке, повільне, оксамитове чорнило.
Труп лежав у воді горілиць, притиснутий до берега течією поміж пучками трави й порослого мохом каміння. Голова застрягла в скелястій ущелині, тіло ж без упину хиталося на хвилях, а кишки колихалися на поверхні, розгортаючись за течією.
Ньєман подивився на обличчя, роздуте від кількох годин у воді. Мабуть, посланці сховали труп вище, на пагорбі, але він зісковзнув у річку. Флік став на коліна й помацав руки Марселя під крижаними брижами: жодного пальця. Розсунув губи: жодного зуба.
Ньєман встав і обвів поглядом річку. Околиці вже обшукували жандарми. Він подумав про метод равлика Деснос, але був не час приколюватись.
Флік відійшов від гурту й зробив кілька кроків, вивертаючи ноги на скелях. Івана. Він не відчував великого співчуття до Марселя, якого не знав, але від думки про його слов’яночку в руках таких виродків у нього підкошувалися ноги. Невже її теж знайдуть У річці?
За його спиною покотилося й плюснуло в річку кілька камінців: підійшла Деснос. Перед очима Ньємана спалахнула картина тортур над Марселем. Стодола, освітлена лампочкою. Посланці, серйозні, як папи римські, орудують кліщами та секаторами...
— Скільки тут загонів?
— Три. Якщо потрібно більше, треба поговорити зі Шніцлером.
— Забирай всіх і їдемо вламуватись до посланців.
— Навіщо?
— Знайти Івану.
— Кого?
— Мою напарницю. Вона зникла.
— Але... а як же Марсель?
— Та срати мені на Марселя! У пріоритеті живі. Тебе хіба не вчили цього у школі для жандармів?
66
Івана думала, що цистерна заповниться швидше. А можливо, просто інакше сприймала час.
У кожному разі, вона досі дихала. Їй вдалося виплутатися з ізострічки — така собі перемога — і встати, щоби відтермінувати втоплення. Вона кілька разів вирубалась — відхідняки від наркоти посланців. Засинала на кілька секунд чи навіть хвилин, яких вистачало, аби прокинутися з повним ротом сусла.
Тепер рідина сягала їй до талії. Ноги замерзли, й Івана знову вирубалася, але відразу приходила до тями та вставала, спираючись на стінку чана.
Від утоми або з розпачу Івана вже навіть не мала сил лютувати. Налаштована водночас і стоїчно, і фаталістично, вона все-таки намагалася хоч трохи поміркувати, як урятуватись. Юшка все піднімалась і піднімалась у нав’язливому ритмі насоса по той бік стінки...
Звісно, вона шукала якийсь люк, якийсь вихід у межах досяжності. Нічого не знайшла, окрім отвору клапана, надійно прикрученого до чана, і недосяжного отвору на самому верху.
Відчувши, як кубічні метри піднімають її, Івана подумала, що нарешті знайшла вихід. Треба було просто попливти, чи принаймні триматися на поверхні, поки рівень не досягне верху і не дозволить їй просковзнути в отвір.
Але сусло було таке густе, схоже на золотисте болото, що доводилось докладати великих зусиль, аби махати руками брасом. Так вона виснажиться і піде на дно...
Зірочка. Треба лягти на спину зірочкою...
Івана пригадала лекції з фізики й хімії на першому курсі: «У прісній воді тіло не тримається на поверхні, бо його вага більша за силу виштовхування цієї рідини, а в солоній, морській воді тіло не тоне, бо густина такої рідини більша...».
Івана кілька разів намагалася простягнути нижні кінцівки, щоби триматися на поверхні горілиць. Та щоразу пірнала ще глибше. Чавлений виноград засмоктував її стегна, затягував її...
Це кінець... І все ж, в останньому пориві (дуже повільному, дуже обережному) Івана змогла прийняти діагональне положення, і цього разу жодних сумнівів: нарешті втрималася. Ще одне зусилля — і вона лежала на поверхні горизонтально, розставивши руки.
Минали хвилини. Не рухатися, зробитися легкою, в позі морської зірки... Івана заплющила очі. Вона сподівалася, що таким темпом за якихось десять хвилин вона досягне верху цистерни і зможе схопитися за краї отвору. Та сказати — це не зробити. Від найменшого поруху вона знову занурювалася в рідину. Тоді їй доводилося докладати дивовижних вольових зусиль, аби розслабитися, обм’якнути, задобрити цю нестійку густину, що підносила її нагору...
Івані здавалося, наче думки також витікають із її голови, як кров, — через рот, ніс, вуха. Вона не могла вхопитися за жодну думку... Це було майже приємно, в кожному разі це п’янило. Івана знову пригадала ефект від наркоти. Ця раптова невагомість буття...
Рідина піднімалась.
Менш ніж за хвилину їй лишиться просто витягнути руку, щоби схопитися за краї люка. Вона підтягнеться й вилізе з цієї смертельної пастки.
Але тоді все скінчилося.
Насос припинив вібрувати, рівень сусла застиг.
Івана остовпіло прикипіла поглядом до отвору, який раптом здався недосяжним. Посланці не заповнювали чан по вінця. Вони залишали простір майже в метр між суслом і стелею. Можливо, через якесь фізичне явище, про яке вона не знала.
Не роздумуючи, Івана випросталась і спробувала дотягнутись до люка. Але добилась тільки того, що пірнула по шию. Відкашлюючись, відригуючи, вона спромоглася знову лягти горизонтально, розпачливо б’ючи руками. Вона залишала в суслі широкі розводи, крутилася в цій густій крижаній рідині, не здатна піднятись більше, ніж на кілька сантиметрів.
Вона спробувала виборсатись, сіпнувшись іще раз, але лише занурилася глибше. Івана відмовлялася тонути. Пірнувши по губи, вона знову вигнулась, шарпнулась, завовтузилася, намагаючись повернутися на поверхню, щоби спробувати ще раз. Їй захотілося заволати, але до рота залилося сусло.
Б’ючи ногами в рідині, спираючись на сталеву стінку, Івана випростувалась, сіпалась, смикалась... Усе було марно: вона знову занурювалась. Вона от-от потоне, остаточно, невідворотно...
Люк віддалявся...
Ні: вигнувшись донезмоги, у відчайдушному зусиллі, Івана спромоглася схопитися рукою за краї отвору. Заревівши, вона вирвала другу руку із сусла й міцно вчепилася в люк.
Вона врятована.