67
Ньєман розтинав ніч, прямуючи до відділку.
Він наказав: перерити Дієцезію, допитати всіх посланців, провести ґрунтовні пошуки Івани, показуючи фото сезонним робітникам і взагалі будь-якому цивільному, який там бував. Із потаємністю покінчено. Зникла офіцерка кримінальної поліції, і її пошуки були першочерговим завданням. Усі мусили пригадати найменші подробиці, пов’язані з руденькою. Ньєману потрібна була будь-яка інформація, кожна дрібниця.
Повернутися до Маєтку, потрусити цих борсуків у недільному вбранні та їхніх виноградарів-підмайстрів, погрожуючи затриманням чи обвинуваченням. Пустити у виноградники собак, перерити льохи, оглянути кожну ягідку. Витягти з ліжка кожного мешканця Маєтку включно зі старими й дітьми. Щоб усі зрозуміли, що маскарад закінчився і посланці більше не мають жодних прав на своїй землі. Що ж до їхнього гран-крю 2019, нехай засунуть його собі в ср...
Насправді все це були гучні слова. Щоби провести операцію такого масштабу, по гарячих слідах чи ні, потрібно було благословення прокурора. А проте якраз приїхав Шніцлер. Ньєман натрапив на нього, повернувшись до відділку жандармерії.
Вони зачинилися в кабінеті Деснос, і Ньєману довелося звітуватися — чи радше виставляти рахунок: троє трупів за добу, що може бути краще? Заразом флік спробував пояснити, що існувало два табори вбивць: один — із деревним вугіллям — та інший.
— Інший?
— Самі посланці.
— Навіщо їм убивати сезонного робітника?
Ньєман ухилився від відповіді, досі не бажаючи згадувати про «велику таємницю» общини (про яку він, до того ж, не мав жодного уявлення). Не наважився заговорити й про анахорета на другому поверсі, який мав видати йому ключ до розгадки.
Великою новиною було проникнення до общини Івани Богданович, тридцять два роки, лейтенантки поліції з невеликим досвідом роботи під прикриттям. Флікині, яка щойно зникла у вовчій пащі...
— Як ти міг учинити так зі мною? — заволав Шніцлер.
— Зважаючи на ситуацію, це був найкращий спосіб.
— Відправити колегу під прикриттям, не поговоривши зі мною? Нікому не сказавши? Ти обкурився чи що?
— У цьому й суть прикриття, — спробував угамувати прокурора Ньєман. — У таємниці...
Шніцлер встав — його костюм виявився пом’ятим і заляпаним. Дуже кепський знак: у сум’ятті прокурор забув про свій дрескод.
— Ні, старий. З віком ти підзабув, як воно робиться. Не можна йти на такий крок, поки начальство не дасть добро.
— Коли ти мені подзвонив, ми навіть не були впевнені, що це вбивство. А до кінця збору винограду залишалося всього кілька днів. Якби я заговорив про це з тобою, довелося б робити все згідно з документами і втрачати час.
— А тепер твоя напарниця зникла.
— Вона не зникла, — запротестував Ньєман. — Просто не прийшла на зустріч.
— І ти не можеш до неї додзвонитися?
— Вона не відповідає. Але це теж нічого не означає, у всьому Маєтку заборонені мобільні.
Шніцлер знову сів й обхопив голову руками.
— Я просто марю...
Ньєман раптом відчув, що його це дістало: він втрачав час тут, відчитуючись перед прокурором, наче заскочений на гарячому капрал.
— Ти затверджуєш мої накази чи як? — різко запитав він.
— А у нас є вибір?
— Треба знайти Івану.
Прокурор розчаровано махнув рукою, мовляв, виплутуйся...
Тоді він наче отямився й різко випростався на стільці.
— А розслідування? Нагадую тобі, що йдеться найперше про чотири вбивства. А не про тривожне зникнення.
— У мене є надійна зачіпка, — зблефував Ньєман.
— Яка зачіпка?
— Дай мені час до світанку.
Шніцлер м’яко похитав головою з переможеним виглядом. Здавалося, наче його гарненька фатувата пика от-от покотиться до сміттєвого кошика.
— Завтра вранці я даю прес-конференцію... — пробурмотів він. — Краще б тобі до того часу роздобути мені якусь конкретику.
— Можеш на мене сподіватися.
Ньєман пішов не озираючись, навіть не грюкнувши дверима.
Парковка, холодна й посріблена, наче крижана калюжа.
Флік поцупив ключі від найшвидшої тачки у відділку, «рено меган III RS», яка належала БШВ (бригаді швидкого втручання). Двигун потужністю 265 кінських сил розганявся до 100 км/год за 6,3 секунди і міг досягнути 260 км/год. Саме те, що потрібно, аби шугати Маєтком і наглядати за пошуковою операцією.
Ніч була світла, як альбінос. Біла трава, знебарвлені ялини — усе здавалося вицвілим, засліпленим, ошалілим від яскравих фар «мегана». Ньєман ніби не їхав дорогою, а пірнав у цю бліду пробоїну, яка вела його по той бік ночі, туди, де загони жандармів мали от-от зруйнувати мурашник посланців і вирвати в них із лап їхню бранку.
Раптом він усвідомив, що краєвид змінився. Перемкнув дальнє світло на ближнє. Усе навколо повернулося до темної реальності, густої чорної матерії, тоді посвітліло до сепії. Ліси, рівнини, виноградники іржавіли, набували вохряного відтінку. Із пейзажем відбувалася якась загадкова корозія, яка перетворювала бронзу на мідь, чорнило на кров...
Ньєман гнав, не гальмуючи. Гілля трусилося, стовбури блищали, тіні тремтіли... Небо золотіло, біля підніжжя виноградних кущів займалися руді вогники. Усе набувало м’якого, теплого відтінку, наче у світлі ламп, які діти майструють із апельсинових шкірок.
Тоді до нього дійшло.
Багаття.
Посланці почали святкування, розводячи яскраві вогнища у кутках кожної ділянки. У повітрі розліталися жаринки, переліски скидалися на просочені бурштином губки... Увесь краєвид наче накрило куполом із червонувато-коричневої смоли.
Ньєман придушив лайку. Як їм дали це зробити? Що би не відбувалося у цьому гівняному Маєтку, неможливо було змусити їх відступитись від плану. Навіть якщо цей план дозволяв мимохідь позбутися доказів і підозрілих слідів.
Флік рефлекторно кинув погляд у бічне дзеркало з пасажирського боку: його обличчя здавалося роздробленим на частинки іскорками, якими повнилась ніч. Пика зі скловолокна, на якій читався страх і занепокоєння.
Перевівши погляд назад на дорогу, Ньєман ледве встиг вчавити в підлогу педаль гальма. «Меган» різко зупинився, розвернувшись на 180 градусів на асфальтованій сільській дорозі.
На шляху виднівся силует. Змокла до нитки жінка, схоже, щойно ледь не втонула. Заплутавшись у липких складках сукні, вона хиталася, а з її обличчя й волосся струменіла рідина...
Ньєман увімкнув дальнє світло фар і придивився.
Скільки треба було часу, аби повірити в таке диво?
У кожному разі, цю чудесну появу він аналізував не очима й не мозком, а серцем, інтуїцією або якимось іншим чуттям, для якого навіть не знав назви.
Істотою, яка кульгала дорогою, ніби викинута на берег хвилями жаху, була ніхто інша, як Івана.
68
У них були імена, встановлені факти злочинів, обтяжливі обставини. Однак Івана не хотіла арештовувати Рашель та її банду — і мала рацію. Це був найкращий спосіб загальмувати розслідування і так ніколи й не дізнатися ім’я вбивці, який загрожував посланцям. Усе, що вони отримали б, — це зізнання в замаху на вбивство Івани Богданович і — можливо — у вбивстві Марселя-найманця.
І на цьому все й закінчиться.
Той, хто прикінчив Самюеля, Жакоба й Циммермана, закрутиться з вітром, а Ньєман із Іваною так і не збагнуть його мотиву.
Убивця нападав на фанатиків, які не боялися застосовувати насильство у відповідь. У цій чорно-білій ночі фліки домовилися: найперше треба дізнатися їхню таємницю, байдуже, захована вона у фресках, у минулому секти чи в незаконних махінаціях лікаря.
Тепер слов’яночка приймала душ, а Ньєман міркував. Не про розслідування, а про неї.
Він ледь не втратив її і, сам того не усвідомлюючи, знову стикнувся віч-на-віч із прірвою. З тією славнозвісною смертю, яку він уже спізнав і яка вбила його в руслі ріки в Ґерноні.
Ситуацію можна було розглядати з двох боків.
Івана була його протеже. Він урятував її першого разу, коли вона кокнула свого хлопця-покидька, щоби не дати йому ввести героїн їхньому чотирирічному сину. Врятував її вдруге, допомігши злізти з наркоти й змусивши скласти іспити на атестат зрілості, а тоді відправивши її до Канн-Еклюз, школи офіцерів поліції. Зрештою, він вирвав її з лап нудьги, що з’їдала її в комісаріаті Версаля, запропонувавши долучитися до його бригади, Центрального бюро у справах кривавих злочинів.