— Скручую собі цигарку.
— Дай сюди.
Він вихопив пом’яту, заляпану кров’ю трубочку і взявся приводити її до ладу. За кілька секунд між його пальців з’явилася гарненька сигаретка.
— Прикурити тобі чи як?
Івана схопила самокрутку здоровою рукою, не відповівши. Затиснувши її в зубах, вона сяк-так чиркнула сірником Рашель.
Перша затяжка обпекла їй горло.
Від другої запаморочилося в голові.
І лише третя нарешті повернула їй ясність думок.
Івані здалося, наче її єство нарешті повертається в тіло. Вона відчувала, як знову стає Іваною Боґданович, тридцять два роки, лейтенант поліції з Центрального бюро, більше схожого на аванпост пекла.
Тоді вона відчула відразу. Їй здалося, ніби з димом від тютюну посланниці до її легень проникає сама Рашель, її вбивча жорстокість, її материнська любов.
Івана пожбурила недопалок і запитала:
— Ви пам’ятаєте будинок 151 на авеню Пабло Пікассо в Нантеррі? Вежі Айо?
— Уся моя молодість! — відказав Ньєман грайливим тоном.
— Я говорю про дівчину біля під’їзду. Ту, яка вистріляла весь магазин в обличчя свого дилера, а також батька її дитини.
Ньєман зробив крок, щоби порівнятися з Іваною. Вони обоє стояли лицем до задимленого горизонту, ще теплого від згаслих багать.
— До чого ти хилиш?
— Тоді ви взяли ту дівчину під своє крило і знищили всі докази, що на неї вказували.
Ньєман стривожено подивився на напарницю. Його видовжене обличчя мало твердість — але також і красу — релігійної скульптури. Обличчя мученика чи навіть Христа.
— Ти хочеш, щоб я поставив на ній хрест через її злочини?
— Ні, але я сумніваюся, чи справді я хоч трохи краща за неї.
Тривога на його обличчі змінилася смутком, а тоді полегшенням.
Він поклав руку Івані на плече і вже збирався розтулити рота для відповіді, коли ззаду долинув голос:
— Ходімо?
Фліки обернулись і побачили дивну картину: перед ними стояла Рашель у своїй чорній, залитій слізьми сукні, з волоссям, яке вибивалося з-під чернечого чіпця. Вона штовхала перед собою возика, на якому лежало тіло Жана, ніби завмерлого уві сні.
Ньєман із Іваною все зрозуміли і розступилися, щоб дати їй пройти.
Вони рушили в дорогу. Про те, щоб узяти «меган», навіть не йшлося: треба було йти пішки, наче прочани, до самого відділку.
В Івани виникло враження, наче вона роздвоїлась і спостерігала за цією сценою віддалік, немов у кіно.
Кремезний, коротко стрижений чоловік в окулярах держслужбовця і чорному пальті, мініатюрна руда жінка з виглядом злодюжки, з перев’язаною рукою та у спортивній кофті, дівчина з минулого в чіпці з органзи й жандармських черевиках, яка штовхала тачку із поснулим дитям.
Може й не процесія століття, і точно не «Анжелюс» Мілле, але щось пов’язане з вірою та гріхом, із милістю та жалями.
І, безсумнівно, з певною формою правосуддя.
Після загадкових лісів Шварцвальду на єдиних співробітників Центрального бюро у справах кривавих злочинів, П'єра Ньємана та Івану Боґданович, чекає наступна справа, цього разу — по інший бік Рейну.
У мирній общині анабаптистів, які вирощують медово-золотистий виноград під лазуровим небом Ельзасу, стається нещасний випадок: один із вірян потрапляє під обвал у каплиці. Паризьких детективів відправляють розвідати ситуацію.
Що ж насправді сталося? Чи дійсно це був нещасний випадок? Чи таке вже мирне життя ведуть ці солом'яні брилі та білі чіпці? І які таємниці ховаються під їхніми столітніми фресками?