— Гаразд, — замислено відповів він. Віко закрилося.
— Надобранок, любий! — сказала вона.
— Надобранок! — приглушено долинуло із закритої труни.
Зійшло сонце. Вона поспішила нагору готувати сніданок.
Сесі Еліот була Мандрівницею. Виглядала вона як звичайна вісімнадцятилітня дівчина. Втім, ніхто із сім’ї не показував своєї справжньої суті. Ні тобі хизування іклами, ні трупного смороду, ні хробачні, ні відьомських польотів. Вони жили собі у маленьких містечках і на фермах, розкиданих по цілому світі. Жили невибагливо, пристосовуючи свої таланти до звичаїв і законів мінливого світу.
Сесі Еліот прокинулася. Щось мугикаючи, тихо пройшла по будинку.
— Доброго ранку, мамо!
Відтак спустилася у підвал, щоби перевірити кожну із великих трун із червоного дерева, витерти пилюку, переконатися, чи всі щільно закриті.
— Тато, — мовила вона, протираючи одну із трун. — Тут кузина Естер, — сказала дівчина, перевіряючи наступну, — гостює у нас. А ось тут — додала вона, стукаючи по третій, — дідусь Еліот.
Усередині скрині щось зашелестіло, наче листки папірусу.
«Яка ж дивна у нас, розмаїта родина! — розмірковувала вона, повертаючись до кухні. — Хтось п’є кров по ночах і боїться шумливих потоків, хтось не спить двадцять п’ять годин на добу, а дехто, як от я, наприклад, спочиває п’ятдесят дев’ять хвилин у годину. Одна рідня і різні спання!»
Сесі взялася до сніданку. Вже коли доїла, то на дні тарілки абрикосового кольору вгледіла пильний мамин погляд, вірніше, його відображення. Вона відклала ложку.
— Тато передумає, — сказала Сесі. — Я доведу йому свою потрібність. Родина без мене наче без рук. Шкода, що він цього ще не зрозумів. Але всьому свій час.
— То оце ти була в мені тільки що, коли я сперечалася з батьком? — запитала мама.
— Так.
— Я відчула, що я якась сама не при собі, ніби ти дивишся моїми очима. — Мама кивнула.
Сесі доїла і піднялася у свою кімнату. Вона розправила покривало і свіже прохолодне простирадло, сама лягла зверху, заплющила очі, схрестила тонкі, бліді пальці на маленьких грудях і поклала свою наче виточену майстром голівку на подушку каштанового волосся.
Так вона вирушила у Мандрівку.
Її свідомість висковзнула із кімнати, пронеслася над квітучим подвір’ям, полями, зеленими схилами, майнула над давніми і сонними вуличками Мелліна, й, обійнявшись із вітром, прошмигнула над мокрим яром. Отак вона мандруватиме цілий день. Її свідомість проникатиме у собак, гостюватиме там. Вона відчуватиме їхньою щетиною, смакуватиме хрящики, обнюхуватиме помічені сечею дерева. Вона чутиме так, як чує собака. Вона забуде, що це таке — бути людиною. Вона стане собакою. Талант Сесі — це щось більше, ніж телепатія: зазирнути туди, заглянути сюди. Це було абсолютне переселення з одного тілесного простору в інший. Це було переселення у собак, що обнюхують дерева, чоловіків, старих дів, пташок, у дітей, котрі бавляться у класики, коханців у своїх ранкових ліжках, у спітнілих землекопів, у рожевий, сплячий, незрілий розум ще ненароджених дітей.
Куди вона вирушить сьогодні? Вона вирішила — і відразу ж майнула!
Коли через якусь мить мама крадькома зазирнула у кімнату, то на ліжку побачила її тіло: нерухомі груди, незворушне обличчя. Сесі тут уже не було. Мама кивнула і посміхнулася.
Ранок минув. Леонард, Байон і Сем пішли на роботу, як і Лора та її сестра-манікюрниця. Тімоті відправили у школу. У будинку запанувала тиша. Єдине, що порушувало полудневе безгоміння, — голоси трьох юних дівчаток — кузин Сесі Еліот, котрі гралися на задньому дворі у «Труна-домовина — дуб чи ялина». У будинку Еліотів завжди хтось гостював — кузени, дядьки, внучаті племінники і підозрілі племінниці. Вони прибували і відбували. Як вода, що крапля за краплею зривається з крана у стік.
Кузини припинили свою гру, коли високий галасливий чоловік загримав у вхідні двері. Щойно мама відчинила, як він безцеремонно увірвався у дім.
— Та це ж дядько Джон! — затамувавши подих, сказала найменша дівчинка.
— Той, кого ми всі ненавидимо? — перепитала друга.
— Що йому треба? — вигукнула третя. — Він був такий злий!
— Що-що… Ми всі на нього злі. За те, що він зробив Родині шістдесят років тому, і сімдесят років тому, і двадцять років тому… — гордо пояснювала середульша дівчинка.
— Цить! Слухайте!
Всі троє нашорошили вуха.
— Він побіг нагору.
— Він ніби плаче, чи що?
— А хіба дорослі плачуть?
— Дурненька, звісно, що плачуть!
— Він у кімнаті Сесі. Кричить. Сміється. Плаче. Бурчить. Він начебто побивається і боїться, шаленіє і злиться. Все нараз!