Отак підтримують занепалий дух солдатів — і бідолаха Артур піднімає десятитонні стажеві заслінки, що простіше називаються повіками, і слухає далі. А Носач знову плете нісенітниці про те, як швидко ростуть нігті, як півжиття марнуєш на те, щоб, нарешті, підстригтися, а другу половину витрачаєш, роздумуючи над тим, на біса голитися, коли завтра знову заростеш щетиною, яка прямо на очах вкриває все обличчя; про те, що з рота смердить і марно купувати пасту, яку сім’я зжирає за один день, і на завтра залишається лише пожмаканий тюбик; про те, як гидко бачити банку від варення, на дні якої осів брудний цукор, або чути кислий запах пива рано-вранці; а от незле б стати мільйонером, та мати десь під горою власну купальню, складену із спеціальних пластин, які підвищують активність організму і перетворюють сонячне світло на джерело радості...
— Ми з ним завжди спали разом,— раптом сказав він.— Гріли один одного. І вранішній холод нам був не страшний. Ми сміялися з дівчат, з нашої божевільної сім’ї і з отих клятих поліцейських псів. А коли спиш з братом в одному ліжку, все знаєш про нього.
Піднявши повіки, я побачив, як він тремтить, і подумав, що більше не витримаю. Як ото уві сні, коли тебе починає душити кошмар, хоч ти й знаєш, що це тільки сон, і навіть встигаєш шепнути собі: «Держись!»
Я прочумався і доторкнувся до його коліна. Воно дрижало, наче пневматичний дриль. І я збагнув, що він боїться сам себе.
— Що з тобою, Носач?
— Мені не слід було зазирати в ту шахту,— пояснив він і глянув на свою перев’язану руку.
— Забудь про це,— сказав я і кинув йому рятівну линву.— То як та дівчина? Ти ще зустрічався з нею?
— Я там бачив якогось бідолаху, що туди плигнув,— пробурмотів він і махнув рукою.— Він летів колами, повільно, мов птах, і робився все менший; голова звернута набік, рот широко розкритий... Упав і лежав там, схрестивши руки.
— Ну й жарти в тебе! — вигукнув я і почав ворушити вугілля. Треба ж було до чогось доторкнутися, аби пересвідчитись, що ти ще живий. І все ж волосся в мене стало дибом.— Це вже занадто,— сказав я,— ти зовсім занепав духом, голубе.
Він нахилився вперед і стиснув руки:
— Як ти гадаєш, що це віщує?
— Ти все думав про годинники, от тобі й привидівся Креб,— пояснив я, здригаючись.
— То був не він, а я! — твердо мовив Носач.— Я бачив своє обличчя, як оце зараз бачу твоє. І я тобі признаюсь — коли поліз на ту стіну, то вже майже вирішив плигати. Та як побачив оте, поворухнутись не міг, глянув униз і зупинився.
— Кажуть, таке буває, коли нерви розладнані.
— То був не сон. Чуєш, я стояв на стіні й дивився, як він кружляє, падаючи,— ждав, поки обернеться обличчям, хотів напевне знати, що то я. Щось утримувало мене нагорі, проте я був там, у ямі, і щось крутило мене й тягло вниз. Хто то був — диявол чи бог?
Я безнадійно похитав головою.
— Тобі примарилось. Ти, очевидно, все, що пережив, побачив там, у ямі. А те видіння означає, що не можна уникнути...
— Неминучого,— докінчив він і похитав головою.— Ні, це або всемогутній бог, або сам сатана тягнув мене туди.
— Дурниці,— заперечив я.
Та він твердив своє:
— Він давно полює на мене. Навіть перестав інші долі вершити, як казав пастор. Добирається до мене, як уже добрався до нашого хлопчини...
Я б усе на світі віддав, аби тільки дізнатись, котра година та чи довго мені ще терпіти. Але про це годі було й думати. Тільки-но я хоч трохи повертав голову, як він мало не до стелі підскакував. Була вже, мабуть, третя година. Він без упину тер долоні пальцями і дивився кудись униз крізь килим. Пам’ятаю, як я твердив собі, що не можна спати, і все одно заснув, прямо на стільці, схиливши голову на груди. А коли прокинувсь, кімната була залита сонцем. Носач кудись зник. Я невиразно пригадую,— а може, то мені приснилося, що він узяв мене за підборіддя і тихо мовив:
— Не бійся, Артуре. Спи собі. Мені полегшало.