Я кинувся до дверей і раптом відчув, що на мені немає черевиків. Тоді я взувся, але шнурків не зав’язав, і тому, поки перебіг вулицю, двічі дав сторчака. У мене з голови не йшла ота шахта, і я все думав: а що, як він вирішив туди кинутись або плигнути з мосту над проваллям? На мосту нікого не було. Я пробіг з одного боку, дивлячись на воду, потім з другого. Та під ним було лише каміння і купи мотлоху. На соборі св. Миколая вибило восьму.
Я спустився до річки, все ще роздивляючись навколо, але, крім брудних пакгаузів і старезних фабрик, нічого не побачив.
І ось мені в очі впав перекошений комин. Під ним щось лежало. То міг бути він. Я кинувся вниз і мало не звалився в воду. Марна тривога. Просто хтось викинув старий матрац. Тоді я знову здерся нагору.
Вулиця тяглась переді мною темна, наче тунель. На півдорозі, праворуч, був «Золотий кухоль». З відчинених дверей повільно сунули люди. В руках у декого була біблія... Відправили заупокійну, запили, і все знову стало на місце. Коли йшли повз мене, я почув:
— Бачили його лице?
— Містер Джонсон правду казав...
— А яку молитву він сьогодні прочитав!
— Той бідолаха навіть заплакав!
— Потім кинувся бігти між лавами...
— Усе це кара за гріхи. За тяжкий злочин...
Останні слова, наче обухом, вдарили мене по голові.
Отже, і Креба засудили, і Носача теж, обидва стали перед судом. Одного повісили, другого розіп’яли. І я, певно, лише тоді збагнув, що Креба справді повісили і що він мертвий розгойдується у зашморгу. До того ніяк не міг повірити. Є речі, які просто не вкладаються в голові. Адже вбивцею його зробили оті гроші «на цукерки»... Проте у божих людей своя правда. їм не вигідно молитися за людину, яка дістала справедливу кару. Навіщо бідкатись за повішеним, коли вони заманили в пастку його брата!.. І я став думати про довгі напівзруйновані будинки, де жінки колись сукали мотуззя на корабельні снасті та на зашморги. Так, мотузка — небезпечна штука. Проте ще небезпечніші ті мотузки, що їх сукають люди у голові,— міцні аркани на людські душі.
В одної бабусі було рожеве личко й лагідні очі. Я звернувся до неї, аби розвіяти свій сумнів:
— Він був у церкві, місіс?
— Так, рідненький, був, господь прийняв його до свого лона.
— Он воно як,— розгублено мовив я.
— Коли ти друг йому, то возрадуйся, на нього любо було глянути.
— Дякую. Я хотів лише дізнатись...
— Тепер його жде вічне блаженство,— вела далі стара.— Бачив би ти його обличчя! Господь доторкнувся до нього, і він очистився од гріха. Піди поговори з ним.— Це було сказано лагідно, але наполегливо.
— Ні, дякую. Його не слід зараз турбувати.
Вона ще довго дивилася мені вслід, а очі свердлили так, ніби хотіли залізти мені в душу. Я повернув за ріг і спустився у виярок... Очистився від гріха! Он як! Навіть позаздрити можна.
Що ж, у мене своя дорога. А була мить, коли я ладен був кинутись слідом за цими двома, що їх я любив, як своїх рідних. Та потім заклав руки в кишені й повернув убік. Не стану брехати — мені було сумно й самотньо. І страшно. І зараз мені сумно, самотньо і страшно. Ось у кишені в мене п’ять новеньких фунтових папірців, а на мені новий гарний костюм за п’ятнадцять гіней. Я відчуваю, як бумажник ніжно треться об яскраву сорочку. А далі що? Все є, а піти нікуди. І жодним поїздом, автобусом чи пароплавом не втекти мені од себе — хисткого, невпевненого, бентежливого, повного сумнівів і всіляких химерних думок. Тому я залишаюся тут. Дивлюсь, як сардини сунуть на вузькому конвейєрі,— сріблястий потік, що плине з моря; тут їх складають у бляшанки: голова до хвоста, хвіст до голови. Так само і я. Купаюсь в олії, лежу собі тихо-мирно, але яка з цього радість, коли над головою в тебе покришка.
«Розумнику, красунчику, мамію,— питаю я себе,— куди ти йдеш?» З матір’ю і Гаррі годі про це й говорити. Вони замкнулись у своєму маленькому затишному світі, де немає більше ні равликів, ні інших дивацтв. Носач міг порадити мені вибивати клин клином, шахрувати картами, гадати на грошах — орел чи решітка. А інші? Просто вважають мене причинним, і я для них непотрібний і чужий. Стелла поїхала. Якось я подзвонив туди, де вона мешкала. Дзвонив, знаючи, що її нема в місті, і все ж, коли стояв у телефонній будці, мене кидало в піт. Ніхто не відповів. Отож, щоб ви знали, іноді я думаю: тільки кивни мені хто-небудь, і я піду за ним світ за очі. Навіть не захоплю з собою валізи з білизною і шкарпетками.
Коротко про автора
Сучасний англійський письменник Сід Чаплін народився 1916 року в невеличкому містечку Шілдоні на Півночі Англії. Виходець із сім’ї потомственних шахтарів, майбутній письменник з чотирнадцати років сам почав працювати в шахті. Змушений заробляти собі на життя, він не зміг здобути середньої освіти і лише наприкінці 30-х років продовжив навчання в робітничому коледжі. Навіть сьогодні, коли ім’я Чапліна відоме в багатьох країнах світу, він віддає літературній творчості лише години дозвілля: основна його робота — в управлінні вугільної промисловості Ньюкасла.