Тепер я можу сміятися з їхнього кохання та вченої миші, яку він, смикнувши за мотузочок, випустив з коробки того вечора. Стара сиділа у нього в каюті мов нежива і раптом, побачивши рожевий носик і очі-намистинки, кинулась йому в обійми. Але тоді мені було не до сміху. І дивно, що сама думка про це була для мене важкою мукою, хоч і сам я часом був не від того. Узяти хоча б ту першу жінку. Справа йшла до цього вже давно, але все сталося за два тижні перед тим, як я втратив роботу вугляра. Коли.. Чарлі сказав мені, що й до чого, я подумав, що він з глузду з’їхав,— адже вона була вже не дівчинка. Він лише похитав головою.
— Є такі, що полюбляють молоденьких,— сказав він.— Та ти скоро сам побачиш.
І згодом я дістав перше підтвердження його слів. Вона жила в шикарному районі, де все беруть оптом, проте вугілля замовляла по сто фунтів. Спершу брала багато, по тисячі й більше, а потім почала купувати помалу й завжди пригощала мене чаєм. Кароока шатенка, не гладка, але повненька, вона завжди дивилася на мене з якимось сумом. Мабуть, була занадто чесна для того, щоб шукати собі розваг, як ото Поллі, і я навіть певен, що коли б не випадок, між нами так нічого б і не сталося. А вийшло все ось як: одного вечора я, щоб розважитись, тинявся поблизу Центрального вокзалу і раптом побачив її — вона тягла важенні валізи, страшенно втомлена з дороги. Мене вона й не помітила.
Я підійшов.
— Дозвольте вам допомогти.
Вона обернулась. Була смуглява, з тих жінок, що не часто червоніють.
— Гаразд... Ти славний хлопчина... Але як ти змінився!
— Трохи обтесався,— сказав я.— Мені й самому приємно. Ви мене завжди пригощали чаєм, отож я не міг спокійно дивитися, як ви тягнете ці валізи
В таксі вона спитала:
— Тебе підвезти? Чи нам по дорозі?
Мені стало тоскно, коли подумав, що скоро знову сьома година ранку, згадка про крадене вугілля гнітила мене, і я збрехав. Вона, очевидно, зрозуміла це. Адже такі, як ми, не мешкають в тому районі. Шофер, певно, подумав, що ми божевільні, якщо взагалі звернув на нас увагу,— дорога була наче ковзанка, а на ній повно машин і п’яних. А може, він вирішив, що я її син, і це було б найкумедніше, бо я всю дорогу впивався пахощами її парфумів і м’якими дотиками жіночого тіла. Обличчя її я майже не бачив, але воно було ніжне, хоч і видніли на ньому поодинокі зморщечки, щоки були трохи запухкі, але поганою її я б не назвав. Гарною — теж, зате в ній був якийсь дивний затишок і спокій.
Я не знав, про що говорити, і вона знов обізвалася сама:
— Сподіваюсь, у мене там все гаразд. Будинок тиждень стояв порожній, але дрова були наготовлені.
— І чайник теж? — спитав я.
Вона взяла мою руку, стиснула її і поклала собі на коліна. Я зрозумів, що діло буде.
— Зви мене Стеллою,— мовила вона.
Врешті вона все-таки розпалила дрова в каміні, і ми попили чаю, а додому я пішов о другій годині ночі й од хвилювання навіть не міг придумати якогось пояснення для моєї старої. Зате — і це дуже важливо — я думав про неї та Гаррі, коли був там, з тією лагідною та доброю жінкою. І мені чомусь було дуже боляче. От хоч вірте, хоч ні.
Я так часто міняв роботу, що об’їздив місто всіма трамваями, хоч навіть не встигав познайомитися з кондукторами. І робоча книжка у мене ні разу не пошарпалась. Бували випадки, що більше не залишалося роботи, але частіше я сам залишався без неї. Я був уже дорослий і мав свій гонор: щось не так — і бувайте. До того ж багато про себе думав. Мене охрестили Красунчиком,— шрам тільки вирізняв мою гладеньку шкіру, блакитні очі та золотаве волосся, рівно зачесане назад. Я добре знав, яка злостива буває в мене посмішка і який диявольський погляд — моя стара не раз казала мені про це,— отож і пускав у хід ту посмішку або язик, а коли й його бувало замало, вдавався до погляду. Щоразу це проти мене ж і оберталося, та я на те не зважав і вдавав, що мені начхати. Чесно кажучи, все було навпаки.. Мені завжди ставало прикро, що я ще таке дурне, недосвідчене щеня, яке нічого не досягло, і світла мрія моєї матері перетворилася на чорну хмару, яка заступила їй світ.
3
Коли я й бував десь досвідченим, то хіба що вдома. Моя стара не могла вийти заміж за Гаррі, бо ніхто з нас не знав, куди дівся мій батько. Її гризло сумління, і я грав на цьому. При першій-ліпшій нагоді шпигав її. Мені здавалося, що я стою горою за мого старого, та то просто сміх. Старий був для мене пустим місцем, і, згадуючи про нього, я тільки сердився. Ні, за всім цим стояв я сам. Я з великої літери.