— Він буде відкладати по два фунти,— сказала моя стара, і очі в неї заблищали.— Чуєш? — звернулась вона до мене.— В першу ж получку підеш на пошту й заведеш собі рахунок.
Я вирішив потім сказати їй, що спершу треба буде замочити нове місце, а потім уже відкладати першу тисячу. Вона знала не гірш за мене, що цьому старому шахраєві легко збирати гроші, які течуть до нього з профспілки та зі всіляких там комісій і комітетів... Але я стримав себе. Бо хіба ж можна таке вигадувати про нашу демократію! Ха-ха-ха!
— Коли виходити?
Та він мовчав: мабуть, це не від нього залежало. Щоб влаштувати мене на роботу, він теж мусив комусь кланятись, як оце ми йому. Мені хотілося послати його під три чорти, але треба було думати про мою стару. Дивні створіння ці жінки! Якщо їм припече, будуть принижуватись, аж поки не доб’ються свого. А от задурно робити цього не бажають. До того ж, я не криюся, на одну шальку з синівською любов’ю було покладено п’ять фунтів дванадцять шилінгів і шість пенсів. Я вже доволі поглузував із старого шахрая, а по дорозі додому збирався втнути ще й не таке. І все ж мені чомусь було гидко.
Не встигли ми вийти за двері, як моя стара взялася за мене, але запал у неї був уже не той: я бачив, що в душі вона аж кипить від того, що їй довелося йому підспівувати.
— Ось постривай,— повчала вона.— Ти ще дограєшся із своїми вибриками! Вони давно вже сидять мені в печінках. Ти думаєш, я нічого не помічаю?
— Зате він ні біса не відчув, мамо. У нього надто товста шкіра.
— Це дуже нечесно і навіть жорстоко, адже він, бідолаха, нехтує своїми принципами, аби тобі допомогти — влаштовує тебе на роботу, та ще й яку!
— Не дури себе, мамо. Для нього все це лише нагода розіграти з себе можновладного пашу. Подумаєш, який чарівник, вимахує своєю смердючою паличкою і хизується перед бідними родичами!
— А я певна, що в нього добра душа,— мовила мати.
— Поки це не торкається його кишені... чи гонору,— відказав я.— А ні, то так насмердить, що хоч тікай!..
— Ота його гідність...— почала була вона.
Та раптом ми перезирнулись, і на нас напав такий сміх, що ми всю дорогу мало не падали.
Вдома випили чаю і послухали по радіо месу; моя стара дуже любить, коли її виконують під джаз. Та потім усе зіпсувалось, бо вони ніяк не могли діждатись, щоб я пішов. Коли на мене нагримали, я ліг у себе в кімнаті й почав прислухатись. Вони тим часом найшли якусь божевільну музику й включили приймач на повну силу. Так можна було оглушити й самого дядечка Джорджа — хоч і дурному було звісно, чим вони займалися. Нічого не вдієш. Я довго лежав, дивився на зорі і думав про те, який паскудний видався день та як ото бути робітником. Видно, нелегка робота, коли за неї платять аж цілих п’ять фунтів дванадцять шилінгів і шість пенсів,— як не крути, виходило, що все це лиш трохи ліпше за смерть.
4
Минуло тижнів зо два, поки ми знову дістали вісточку од дядечка Джорджа: я гадаю, що він чекав, аби потрібний йому чоловік був у потрібному настрої. Моя стара замучилась, вигадуючи то се, то те, тільки б чимось мене зайняти. Спочатку вона звеліла мені побілити стелю в кухні, і я зрозумів: коли зроблю це як слід, то не минути мені й інших кімнат. Тому я всіляко відкладав, зволікав, розтягував цю роботу й приглядався до неї, ніби художник до свого шедевру. Гаррі сказав, що за все своє життя він не бачив нічого кумеднішого.
— Я годинами можу стежити за ним,— зауважив він.
— Поки він закінчить, ти вже на пенсію вийдеш,— гірко сказала мати: їй страшенно набридло щодня накривати простиралами стіл, буфет та інші меблі, а потім прати ті простирала,— адже основою мого мистецтва був сміливий мазок, який розбризкував вапно на всі бюки.
Коли я нарешті скінчив, у неї відпала охота фарбувати чи білити щось інше, і я міг погуляти досхочу бодай кілька останніх днів. Літо було в розпалі, і я цілими днями вилежувався в канаві, поблизу стоянки моторних човнів. Позичив у старого Чарлі Нетлфолда серпа, нажав трави і влаштував собі лежак на осонні. Роздягнувшись, я ліг і помаленьку підсмажувався. Лежав горілиць, прикладав руку до очей і стежив за хмарами, що линули в небі. Коли ж набридало, перевертався на бік, і мені видно було міст, яким невпинно снували машини й автобуси, повзали люди, як мурахи, а часом мелькала якась кралечка в квітчастому платті; чи то перевертавсь на другий бік і дивився, як суне поїзд по залізничному мосту. Іноді ходив прогулятись до стоянки, та погомоніти було ні з ким, бо вдень там здебільшого стовбичили заповзятливі рибалки, які полюбляють самоту й нікого навіть не помічають. То був найприємніший відпочинок у моєму житті, і лише шкода було, що я не зустрічав більше отого мовчуна, котрий одного разу катав мене по річці. Він возив мене в Шілдс і назад і за весь час не зронив жодного слова. Стріти ще раз людину, яка нізащо в світі не хоче розмовляти,— це все одно, що знайти дорогоцінний скарб.