Якось до мого пляжу забрів один тип, на ймення Креб Керрон. Я лежав на сіні, гріючи спину, і марив про те, як я заживу, коли стану мільйонером: власний літак, яхта, власний мальовничий острів і цілий натовп рабів і рабинь. Єдиною вільною жінкою у моїх володіннях буде моя стара, а їй слугуватиме Гаррі, Квартирант,— звісно, якщо вона сама цього захоче. Моя фантазія розгулялась, і я уявив собі, як сам прем’єр прилітає до мене вертольотом, аби порадитись про се про те. Та раптом мені схотілось перевернутися на другий бік, і я побачив над собою Креба Керрона, проте не одразу його впізнав, бо він чомусь здався мені удвічі вищим, до того ж я дивився на нього проти сонця.
— У мене аж душа в п’яти гулькнула з несподіванки,— сказав я.
— А що ти тут робиш?
— Хочу засмагнути перед щорічною відпусткою у Вест-Індію.
— Та в тебе ж і так класна смага. Ти, мабуть, щодня сюди ходиш?
— Залежно від погоди. Коли дощ або вітер, я, звісно, сиджу дома і длубаю в носі.
— Не смішно... Ти тут нічого часом не помічав?.. Ну, тут довкола?
— Я помічаю лише, коли сідає сонце,— відказав я.— І одразу ж іду додому. А хіба що? Ти щось надумав?..
З такими, як оцей Креб та його брат Носач, мій однокашник, треба завжди бути відвертим і рішучим — інакше не можна.
— Та так... цікавлюся.
Він сів навпочіпки і взявся гризти соломинку. Обидва Керрони — гарні хлопці, але якби просвітити їм голови рентгеном, усередині виявилася б суцільна полова та ще й доволі тухла. Креб був футів шести на зріст — ставний і дужий.
Смаглявий, чорноволосий, обличчя довге, наче в індійця. Очі — не добереш, чи карі, чи то чорні, а загалом — під колір волосся. Носив він червоні джінси, які, очевидно, міг надягати лише з допомогою черевичного ріжка, й спортивну вовняну сорочку. Кажуть, що дід його був іспанським моряком. Можливо, це й правда. У всякому разі, він дуже скидався на тореадора, і брат його теж.
— Ти десь працюєш, Креб?
— Авжеж, торгую з тачки, коли маю де її ставити, словом, як то кажуть, промишляю.— Він одвернувся.— Ти не бачив сьогодні старого Нетлфолда?
— Він поїхав кудись старою шкапою. Я позичав у нього серп днів чотири чи п’ять тому. А навіщо він тобі?
— Так, між іншим,— промовив Креб.— Слухай... У мене є деякий інтерес до його дому. Все чесно, благородно, тільки я не хочу, щоб старий знав про це, ну й інші — теж. Можливо, я колись тебе прийму до гурту. Ти вмієш мовчати?
— Могила,— запевнив я.
— Дивись,— показав він соломинкою,— звідсіль усе видно. Всіх, хто приходить і відходить... Це добре, що я натрапив на тебе.
— А коли б я на тебе — яка різниця. Мене чужі справи не цікавлять.
Та все ж мені кортіло дізнатися, що й до чого.
— Посунься,— сказав він.— Дай трохи полежу.
Ми якусь часинку подрімали. У всякому разі, мені здавалося, що він спить. А я не міг, усе думав про те, що він замислив. Нарешті я підвівся. Час було йти додому пити чай, та й сонце вже ні біса не гріло. Я побачив старого Чарлі, що простував поряд із своєю шкапою, підтримуючи гору ганчір’я на візку. У дворі він зупинився — високий, огрядний, у пальті з хутряним коміром столітньої давності та в засмальцьованому котелку, насунутому на самі вуха. Він гукнув, і на подвір’я вийшла жінка. їй було десь за тридцять. Пухкенька й чорноволоса, як Креб.
Я частенько бачив її — то була дочка старого Чарлі. Як її звуть, я довідався тільки тоді, коли про неї написали в газетах, та, щоб усе було чин-чином, скажу вам зараз її ім’я — Мілдред. Волосся у неї вилискувало, наче вороняче крило. Налетів вітер і задер їй спідницю. Вона навіть не підтримала її, як ото роблять інші жінки. Спідниця метлялась у неї на стегнах, а вона, ніби нічого й не сталося, щебетала собі із старим, доторкаючись до ганчір’я на візку. І раптом мені стукнуло в голову, що це до неї має інтерес оцей Креб.
Вона була дуже чистенька, як на дочку лахмітника. І ніколи ні з ким не розмовляла й не сміялась, гуляла собі вулицями, задерши носа.
— Ти собі нічого не уявляй: мова не про неї,—озвався Креб.
— Гаразд, тільки пусти мою руку — я не збираюся тікати.
Він посміхався, але на лобі в нього виступив піт.
— Такої навіженої ще світ не бачив,— промимрив він, кусаючи нігті. Ні в кого не побачиш таких довжелезних пальців і таких куцих нігтів, як у Креба.