— Ці підстаркуваті бабиська небезпечніші за динаміт,— озвавсь я. Мені було чомусь моторошно, і я сказав це, аби тільки не мовчати. Він засміявся і промовив:
— Щоб ти знав, тут у мене зберігається капітал — гроші на цукерки.
Я витріщився на нього.
— Коли-небудь розкажу,— кинув він і турнув мене на сіно. Я хотів крикнути, та Креб затис мені рота рукою.
— МовчиІ — просичав він.— На нас дивиться Чарлі.
І ту ж мить пустив мене, хоч я з несподіванки мало не відкусив йому пальця.
— Нічого поганого в цьому нема,— пояснив він.— Я тільки не хочу, щоб старий Чарлі знав. Ще, чого доброго, подумає, що ми винюхуєм та обібрати його хочемо. Отож не встигнеш і писнути, як з’явиться поліція...— Я кивнув, а він провадив далі: — Тобі часом хочеться пити, коли ти тут?
Я відказав, що хочеться.
— То піди якось до неї та попроси напитися.
— Е ні, не хочу я зв’язуватися з цією навіженою.
— Авжеж, може, воно й краще не займати її,— погодився Креб.— Та тобі цього не збагнути, малий ти ще.
— Я все розумію.
І це була таки правда.
— Ніколи в світі ти цього не збагнеш,— запевнив він.— Не так усе воно просто. Це ж справжня комедія... Сміх, та й годі!..
— Та кажи вже.
— Колись розкажу, не тепер. Тобі можна — адже ти можеш мені допомогти,,,
Ми полежали ще хвилин десять, потім вилізли з канави і побачили, як старий повів свою шкапу до стійла. Мілдред, розставивши ноги і взявшися в боки, зухвало дивилася на нас.
— Що за чортівня? — спитав я.
— Ти про що?
— Вона сміється. Бачиш?
Креб мовчав.
— Гаразд, вона ще в мене поплаче,— сказав він нарешті.— Я їй не піддамся. Ось побачиш.
Я глянув йому в обличчя, і воно мені аж ніяк не сподобалось.
Коли він пішов, у голові в мене майнула дивна думка. Я вже казав, що часто бачив ту Мілдред у місті. У кожного свій норов. От і в неї — обличчя завжди було кам’яне, а зараз вона сміялась.
Лежати на сонці було приємно, а коли ще згадати, що й до школи не треба йти, то мене аж роздимало з радощів. Мандруючи містом, я часто бачу оті сучасні школи з гарної цегли, добротного дерева і цілих гектарів скла, в якому відбиваються газони. Я не буду розповідати вам жалісливих історій. Хочу лише повідати чистісіньку правду — як я дістав освіту. А це, скажу вам, кумедна бувальщина, і хочеш не хочеш, а мушу признатись, що сам я вчився у двох старезних школах. Перша, яку слід було б назвати виправною колонією, була збудована десь тоді, коли й місцева в’язниця,— її намагалися зробити щонайтемнішою і якнайменше витратились на вентиляцію. Груби диміли, і скрізь смерділо, як у нужнику. Там я зробив перше відкриття: всі вчителі вважали мене не гідним звання сучасного вундеркінда, і я здуру погодився з їхнім присудом.
Це не означає, що я був такою вже паршивою вівцею. Я погано вчився, і хоч учителі й махнули на мене рукою,— а то були добрі люди, здебільшого жінки,— серед учнів мав репутацію сміливця й забіяки; всі знали, що я вмію дати здачі й за словом до кишені не полізу. Перший у бійку не кидався, та коли вже доводилось, то бився по-справжньому, і це виявилось навіть корисним, бо в нашій школі було доволі відчайдушних головорізів. І все ж я не любив бійок і згодом збагнув, ідо з деякими хлопцями, а то й з учителями, можу зводити рахунки в інший спосіб — усілякими натяками та жартами. Кепкуючи з них, я, можна сказати, виявив у собі талант.
У цьому, звичайно, відіграв неабияку роль наш Квартирант, який саме тоді переселився до нас. І хоч його інтерес до моєї старої завжди дратував мене, у нього був гострий язик, і я не тільки захоплювався ним, а й намагався перевершити.
Та в школі я пас задніх майже з усіх дисциплін. М’яко кажучи, вони не давалися мені. Пам’ять у мене була аж ніяк не фотографічна. Всякі дурниці враз утелющувалися в голову, а те, що товкмачили оті старенькі вчительки, миттю кудись вивітрювалось. Я закінчив початкову школу, після якої треба було складати екзамени. На старт я вийшов мов норовиста конячина, і... нікуди не побіг. То був найнещасливіший ранок у моєму житті, бо потім цілих два місяці моя стара мені дихати не давала, перевіряючи мої знання, хоч я був певен, що це нічого не зарадить. Але засмучувати її не хотів, отож і сидів, гризучи авторучку та сушачи собі голову цілою зливою різних запитань, з яких на жодне не міг відповісти. Тільки те й робив, що прикрашав плямами папір.
Таким чином я врешті потрапив на «Звалище», як охрестили ту школу, бо всі мали її за пропаще місце,— атож, саме пропаще. Там училося з п’ятсот шибайголів, аж на дві сотні більше проти норми, і всім їм день у день твердили, що вони «безнадійні». Покидьки, та й годі. Директором був там один, на прізвище Брехем, тож можете уявити собі, як його величали поза очі. Він мимоволі мусив бути жорстоким. Голос у нього скреготав, мов рашпіль. Деякі хлопці були удвічі вищі за нього, та це його не лякало. З нього вийшов би добрячий гангстер або приборкувач левів, адже погляд заміняв йому гарапник. Помічником у нього був Керрезерс-Сміт,— довготелесий, сивий, незграбний, та ще й істеричний, наче баба, гад у замшевих черевиках.