Він не примушував мене, просто ділився своїм двадцятип’ятилітнім досвідом тяжкої праці в доках, на траулерах і сейнерах, де він на превелику силу вислужився до капітана, а потім знову загримів на нижню палубу і довго ще поневірявся по складах і фабриках, не гребуючи щонайважчою, найчорнішою роботою. Він-бо знав, як то тягати важкі мішки. Але я хотів жити своїм розумом.
— Дарма,— сказав я і подався просто до Робінсона.
Старий перевіряв рахунки і ледве глянув на мене.
— Робота в нас важка,— пробурчав він.— Малий ти ще для такого.
— Нічого, впораюсь.
— Тоді купи собі грубого картуза. Станеш до роботи з понеділка, о сьомій.
Я попрощайся, та він уже знов уткнув носа в свої папери. Я певен, той, хто добре знає вуглярів, зрозуміє мене. Я був принижений! Адже для нього я всього-на-всього вантажник, новий в’ючак, що за ним треба приглядати. Він таких бачив безліч на своєму віку — десятки, а може, й сотні. А я був молодий, зелений і тому образився. Та все ж дістав роботу. Тому й почував себе наче той півень з павиним хвостом. Коли я повернувся, Гаррі читав, а моя стара поралася в кухні. В ту мить всю її увагу поглинув біфштекс, який так і норовив підгоріти.
— Що ж, тобі видніше. Добивайся свого,— сказала вона, знімаючи з плити сковорідку.
А таки доб’юсь! Мене розлютило, що вони мало вірять у мій хист, і я почав шукати приводу до сварки. Сьогодні короткий день, вона о шостій закінчила роботу; додому йти всього десять хвилин, і вона завжди встигала з обідом. А зараз сьома. Я глянув на Квартиранта— тепер він був уже не друзяка Гаррі, а лише Квартирант. Розлігся у кріслі, наче той кіт, перегортає щокілька хвилин сторінку і щось муркоче про себе — видно, книга йому подобається. А моя стара ніби й забула про мене, сновига туди й сюди та щось ледь чутно наспівує собі під ніс, розтуляючи рота, мов риба. Отже, вони знов отим займалися. Або, точніше,— не вони, а він. Вони часто лаялись і сварились, але він завжди ставив на своєму. З траулера його виперли, і тепер він верховодив моєю матусею: бувалий моряк завжди знаходив потрібний курс за картою чи компасом і, коли треба, був лагідний, як море в тиху годину. Бідолаха чимало скуштував лиха, а то б не морочився так з отим кошеням. Це було ще за два роки до мого прощання з школою...
2
Взагалі я не проти котів. Мені навіть подобаються такі димчасті, з величезними очима, та ще оті з мавп’ячими мордами, які гуляють у палісадниках багатіїв. Простягнеш руку погладити його, а він шмиг — і розтане, наче димок. А цей був якийсь кволий, худий, сама шкура й кістки, очі позакисали, сльозяться — шолудивий, та й годі.
— Зараз же викинь геть цю гидоту,— сказала моя стара.
— Але ж воно хворе, його потрібно лікувати,— заперечив Квартирант.
— Тоді однеси його до ветеринара.
— Хай собі живе в моїй кімнаті. Ти його ніколи й не почуєш.
— А хто прибиратиме за ним?
— Я, хто ж іще. Хіба я не казав тобі, що служив колись санітаром на флоті?
— Лікуй його де хочеш, тільки не в моїй хаті!
— Годі тобі, будь людиною, живи й давай жити іншим. Сама ж радітимеш, коли воно оклигає та замуркоче на всю хату.
— Більше напаскудить, ніж намуркоче, та ще, чого доброго, приведе кошенят... Ні, не дозволю.
— Це кіт, а не кішка, отож можеш не турбуватися,— сказав Квартирант.
— Ти хочеш тримати його на зло сусідам.
— Гаразд, я сам купуватиму йому молоко.
— Ой, не сміши! Ти й так уже два тижні не платиш за квартиру.
— За мною не пропаде. Я платитиму й за котика й за молоко.
— Ну, гаразд... тільки не носи йому ніякої тухлятини, а якщо хоч раз напаскудить — геть!
Квартирант купив на товкучці біля пристані стару корзину для білизни й подертий половичок. За дев’ять пенсів виторгував. Та скоро виникла проблема, чим годувати кошеня. Посидівши день-два на молоці, той розбишака спробував був пробитися до комори, та мало не скрутив собі в’язи; тоді він гайнув на задвірок, видерся на дах, а звідти крізь вікно все ж тaки заліз у комору; упорав, клятий, півбанки варення і чверть великого м’ясного пирога, залишеного Квартирантові до чаю. Після того його занудило, і він запаскудив там геть усю підлогу. Квартирант прибрав за ним, купив нову банку варення й приніс від шкуродера Доннелі шмат конини.
Те кошеня було зовсім як людина. Бувало, втупиться очима в каструлю, що в ній Квартирант варив конину, і час від часу заводить серенаду чи то Квартирантові, чи каструлі, а може, їм обом...
Справді, воно було точнісінько наче людина. Знало, що Квартирант його любить, і шанувалося в його кімнаті. Зате що виробляло в інших! Квартирант тільки те й робив, що підтирав за ним. Одначе встигнути за кошеням було годі.