Йому пощастило — адже він наслухався стільки нісенітниць, що вистачило б і на цілий роман. Та про Носача він так нічого й не дізнався, бо Носач був самотній вовк і завжди діяв сам, як ото й з голубами; таким чином, якби хто й схотів виказати його, то все одно не знав би, що вигадувати.
А я йому відрубав:
— Керрон не такий уже й поганий. Якби не отой бенкет, йому й на думку не спало б таке. У нього єдина вада — щедрість.
— Виходить, то була його частка?
Зробивши здивовані очі, я наївно відповів:
— Так, сер, я ж вам кажу, що він щедрий.
— А ти знав, що він затіває? Кажи правду, і, слово честі, це зостанеться між нами. Ніхто не довідається.
— Невже? — здивувався я.— А я вважав, що всі вже знають. Та ще й раніш знали.
— Про те, що він збирається вкрасти сумку?
— Та ні ж бо, сер. Про породистих голубів, які належали його батькові. Він вибрав щонайліпших, тому що спіймати диких не зміг; один з них минулого року дістав приз за переліт через Ла-Манш. Тільки, будь ласка, сер, не кажіть його батькові, а то він уб’є Носача.
— Геть звідсиі
Зроду не бачив, щоб хтось так лютував.
Та він і мені помстився. Мене позбавили звання старости, і всі мої надії луснули. Відтоді на мене махнули рукою, і навіть старий Брехем перестав вірити в моє майбутнє. Зустрічаючи мене в коридорі, він тільки хитав головою і повторював, що я — його найбільше розчарування.
— Адже я,— казав він,— завжди вірив, що ти колись сягнеш висот...
Мені так і кортіло спитати, що то за висоти та де вони, але я цього не зробив.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Дрімаєш собі на сонечку і намагаєшся думати про щось приємне, та гіркота невдачі псує тобі настрій. Коли добряче вип’єш, погано буває тільки в роті і в животі, а од невдачі ти весь сам не свій. Особливо як ти честолюбний і високої думки про себе. Тільки-но я починав мріяти про щось приємне, як спогад про невдачу знову ятрив мені серце. Річ не в тім, що я оглядався назад, перебираючи в пам’яті всі місця, де працював, і добре знав, що якась там механічна тістомісилка, конвейєр або шматок дроту куди важливіші за тебе. Річ також не в моїй певності, що перший-ліпший старий бульдозер, бетономішалка або самоскид не лише вигідніші та потужніші за мене, навіть коли я пнуся з усіх сил, а в них, бачте, надійніше вкладати гроші, й навіть коли вони потраплять у брухт, то коштуватимуть більше, ніж я, мертвий чи живий. Не встигнеш і кліпнути, як ця проклятуща система назавжди випече на тобі тавро невдахи.
Бувало, слухаєш на «Звалищі», як новоспечений розумник, щойно з коледжу, торочить тобі про засновників імперії, науки й промисловості, і в тобі жевріє надія. А ввійдеш у браму неосяжної фабрики, що зветься життям, і всім твоїм надіям край.
Отож, собаці під хвіст усі оті розмови про освіту. Для чого вона і навіщо? Адже кожна найменша іскорка розуму, кожен найслабший порух душі приречені на тління і смерть у темряві й тисняві «Звалища».
Я згадував про все те, лежачи на осонні в канаві. І не хотілося думати лише про одне, бо воно ще було надто свіже,— про те, що ми вчинили з бідолахою Кер-резерсом-Смітом у судний день — останній день навчання.
А того ранку, коли ми з Носачем і ще кількома хлопцями, які мали на нього зуб, вештались по шкільному подвір’ю, нам здавалося, що це просто геніальна витівка. Тієї середи всі, хто дістав атестати з відзнакою, ходили півнями, а нам нічим було хвалитись. Отож у четвер у нас все було на мазі — боєприпаси напоготові, залишалось тільки подати сигнал. Та, як це нерідко буває, хтось десь проговорився, і скоро вся школа знала, що ми готуємо «подарунок» К.-С. Загальновідомо, що в останній день хай вчиться пень, отож усі робили, що забагнеться. Товариші дивилися на нас з захопленням і перешіптувались, а тільки-но вчитель вийшов за двері, взялися допитувати нас, під’южувати і козиритися.
Авжеж, ми були справжніми героями дня. Та я хоч і бадьорився, душа в мене була не на місці. Навіть не знаю, як мені вдалося це приховати. Вчителі теж відчували щось недобре, проте вирішили, що хлопці просто шаліють перед канікулами. У всякому разі, ніхто не хотів доскіпуватись. Тепер я часом жалкую про це.