— Він приїде велосипедом, Джордже.
Мені раптом спало на думку, що моя стара — чудовий взірець жінки, яка не може сказати «ні»; вона завжди обіцятиме вам золоті гори, як спритний торговець на аукціоні. Коли він сказав про велосипед, я скипів. Машина в мене була ще зовсім нова, і я вважав її найкоштовнішим своїм скарбом; гарна, яскрава, низька й легенька, вона була моєю гордістю, хоч я дуже рідко сідав на неї: літом їздити жарко, а взимку холодно. Та мені не хотілося, щоб вона десь там валялася на дільниці або ганяла по місту заради примх дядечка Джорджа. Не кажучи вже про те, що я сам буду вхоркуватись та злитися, мов пес.
— Мамо, не поїду ж я на гоночній машині!
— А, то в тебе гоночний велосипед? Що ж, хлопче, звикай іти на жертви заради чесної праці.
— А дзуськи! — підскочив я. Моя стара ошелешено розкрила рот, але так і не спромоглася вимовити хоч слово.— Доведеться їй купити мені якусь стару руїну... їх скільки завгодно продають...
— Ну, коли вам нікуди дівати гроші...— почав був дядько Джордж.
— Хай бере мій,— озвався Гаррі. Він щойно зайшов і похмуро стояв у дверях.
Паша окинув його зневажливим поглядом з голови до ніг.
— Це той самий молодик, що живе з тобою, Пег?
— Не живу, а наймаю кімнату,— поправив Гаррі.
— Зрозуміло,— буркнув дядько Джордж.— По-моєму, тепер, коли хлопця влаштовано, немає потреби... Та, зрештою, мені байдуже. Час уже йти. Клопоту по горло. Ніколи вгору глянути. Важливі збори, засідання двох комітетів, а потім іде ціла купа листів... Ми — раби демократії.
— Еге ж, справ у тебе багато,— підтакнула моя стара.— До речі, Мері просила позичити їй швейну машину. Може, захопиш? Ось я вкладу її в футляр...
— Я не маю вже й хвилини,— мовив великий діяч.— Мушу бігти. Хай Артур віднесе.
Це вперше моя стара не сказала йому «авжеж, сер». У ній точилася відчайдушна боротьба. Так, так, їй аж дух перехопило.
— Гаразд,— озвалася вона врешті.— Та краще я сама віднесу й допоможу їй підшити завіски.
Та хіба ж його можна було чимось дошкулити!
— Мері буде тобі дуже вдячна. Отож, до побачення.
І далі, як пишуть у п’єсах: (Дядько Джордж виходить),—а ми з Квартирантом дістаєм прочухана.
— Обидва молодці! Одному піднесли роботу на тарілочці, а він сидить і плеще про якийсь паршивий велосипед, другий — стромляє свого носа куди не слід... За кого ви, хай вам чорт, себе маєте?..
— За людей із здоровим глуздом,— відказав Квартирант.— І навіщо цей галас, я ж тільки запропонував хлопцеві свій велосипед.
— Ти потураєш йому!
— Зате не став би потурати тому старому шахраєві, можеш бути певна.
— Ти на що натякаєш?
— На те, що ти ладна була йому зад лизати, ось на що.
— Ану перестань шкірити зуби, бо дивись, щоб плакати не довелося! — налетіла вона на мене.— А ти, капітане з розбитого корита, злидню нещасний, знай, що я мушу поступатися своєю гордістю, аби вивести хлопчину в люди...
— Всьому є межа.
— Він ще поїздить на мені,— сказав я.
— А тобі це не зашкодить. Попрацюєш, повчишся — від цього ніхто ще не вмирав.
Та вона вже видихалась. Щонайпевніша ознака: Гаррі поставив вогкі черевики на камін, а вона ніби й не помітила.
— А що ж робити? — сказала, струшуючи скатертину.— Адже й тобі доводиться кланятись десятникові. То краще вже бути зобов’язаним перед своїм, аніж перед чужим.
— Е ні, чорта лисого,— тихо буркнув Квартирант.
— Ти тут ні до чого. Я тільки кажу,— перш ніж кланятись, треба добре все обміркувати.
— Але ти дала маху,— посміхнувся він.— Ми щойно бачили жінку, яка так низько кланялась, що аж гидко було.
— Мусив же хтось це робити.
— Ти трохи перестаралася, їй-бо, він аж роздимався з гордощів.
— Гаразд,— сказала вона.— Досить. А надалі — ти чуєш, Артуре? — надалі хай хтось інший бере на себе... З мене годі.
Чудова сцена, от тільки користі з неї ніякої. Єдине, що я з усього того мав,— це якісь натяки на Квартирантове минуле, та, коли взяти до уваги, що він трохи любить прибрехати, вони не заслуговували на довір’я. Та ще його велосипед. Ну й оті, немов бляшані, молескінові штани, найжорсткіші штани, які будь-коли сковували людські ноги. Я не жартую — справжні лицарські лати кольору порохнявих грибів, а сморід од них хоч носа затикай!
Я ніколи не купив би тих штанів, але моя стара була в такому лихому гуморі, що я не наважився їй перечити. Та коли вранці натягнув їх, то відчув, що згорю з сорому. Ходити в них було однаково, як по пояс у воді.