— Слухайте,— відрізав я.— Мені ці штани легко скинути, а от ви свою пику ніколи не скинете.
Йому це навряд чи сподобалось, та він зареготав.
— Ні, ви тільки послухайте! Язик у нього просто як у дядечка... Постривай трохи, синку, ось я тут закінчу, і ми порозмовляємо з тобою.
Він звелів робітникам вийти, і сарай одразу спорожнів. Через дві хвилини я почув, як заторохтів компресор, загримотіли мотори ваговозів, і тоді мені стало ясно, чому він величав себе заводієм.
Коли всі вийшли, він полічив гроші, здерті з отих простаків, і виписав кілька подорожніх. Мені обридло стояти, і я сів. Він перестав писати і почав стукати олівцем по столу. Нарешті сказав:
— Ти гадаєш, що ти неабияка персона?
— Не люблю, коли мене беруть на глузи.
— А як тебе звати?
— Артур.
— Так от, Артуре, зараз я тобі все розтлумачу. Ти на свого дядечка не дуже сподівайся. І взагалі ні на кого. Крім того, твій дядечко тут майже ніколи не буває. Він дуже зайнятий і в усьому покладається на мене. Моє прізвище Спроггет — для тебе я містер Спроггет.
— Гаразд, містере Спроггет.
— От і молодець. А тепер катай до бетономішалки і скажи Джорджеві Флеку, хай він навчить тебе орудувати лопатою.
— Кому?..
— Джорджеві Флеку. І ось що, синку...
— Слухаю.
— Щодо моєї пики я радив би тобі не розводитись.
Я нічого не відповів. Кинув на нього лютий погляд і пішов. Жалити, мов та змія, і не давати цього взнаки— ось мій метод. Та в душі я аж тремтів. Не сподобався мені цей так званий заводій. От уже достоту гадюка.
Джордж Флек — це був той самий довгоносий. Ваговози зсипали щебінь, і він скидав його лопатою в залізне решето. А я мав накидати на конвейєр, який подавав його в бункери, а звідти — в бетономішалку. Старий Джордж дав мені лопату й показав, що треба робити, а потім довго стояв і дивився, як я орудую. Дивився з доброю посмішкою, від якої все його обличчя сміялось. Нарешті забрав у мене лопату й показав, як її держати. Я подякував.
Він перейшов на другий бік купи і почухав носа.
— А ти не боягуз,— мовив схвально, і обличчя його знов зморщилося в усмішці.— Атож, пика в нього й справді не теє, і її не знімеш, хоч лусни.
Він хвацько вимахував лопатою і що п’ять хвилин заходився тріскучим сміхом, який нагадував кулеметну чергу. Та до дев’ятої години не озвався більше жодним словом.
— Завари-но чаю, хлопче,— сказав нарешті.— Чайник у сараї.
Я поклав лопату, та мені анітрохи не полегшало. Праву руку немов огнем пекло.
— Дарма, навчишся, тоді лопата сама літатиме,— сказав старий.— І Спроггета дурити навчишся. Паскудний він чоловік.
Я був майже шести футів на зріст і важив близько ста сімдесяти фунтів.
— Я можу дати здачі.
— Е, це вже нудно,— сказав він і знову взявся за лопату.
Я заварив чай, робітники оточили мене. І тут з’явився дядечко Джордж. Підійшов. Оглянув усіх, а мене ніби й не помітив. Тоді звернувся до Спроггета:
— Ну, як?
— Усе гаразд, Джордже,— сказав букмекер.— Новачок спізнився, ото й тільки.
— Треба оглянути підпори,— сказав дядько, і обидва пішли.
Отоді, здається, я й зрозумів, що він за один. Навіть не глянув на мене, не сказав жодного слова, всім своїм виглядом підкреслив, що я лайно, а може, й щось гірше. А я стояв з величезним чайником у руці і насилу стримував себе. Хтось сказав:
— Давай краще поп’ємо чайку, ковбою.
Чайник був важкий і гарячий. Старий Джордж одразу збагнув, що діється в моїй душі.
— Налий-но, синку, й мені,— мовив він, простягаючи кухоль. Я глянув на нього. Він похитав головою. Таким чином, чайник залишився в моїй руці і не довелося викликати швидку допомогу. Була дев’ята, отже, минуло тільки дві години, але мені вони видалися за добрих два роки.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Та незабаром зміни почали видаватися вже не такими довгими й стали спокійніші. Якось я сказав про це Квартирантові, і він пояснив:
— Що не день, то якась частка тебе відмирає і ти все менше реагуєш на навколишній світ.
Мені це пояснення здалося аж надто розумним, але, можливо, якась правда в ньому була. Крихітні лампочки мерехтять і потім гаснуть. Ти коптиш небо, а оті часточки в тобі вмирають і вмирають... Сам дістаєш мало, а користі з тебе ще менше.
А робота — від неї не тільки руки гудуть з утоми. Та коли брати все до серця, то й збожеволіти можна. Треба загартувати душу. Та от біда — тоді часу не помічаєш. Тиждень миготить за тижнем, наче карти, коли їх тасуєш. Іноді хочеться крикнути:
— Та зупиніться ж, гади!
Але марно.